Цього року паска мені вийшла крива і потріскана, але я не впала в відчай, а швидко знайшла рецепт помадки, присипала кольоровими горошками і гонорово понесла святити.
Ніхто мене з церкви не вигнав, а вдома мою кривобоку паску з’їли і забули.
Я перемила посуд і нарешті лягла перепочити.
Хто б міг подумати, що я в свої сорок років стану набагато мудрішою, ніж в двадцять і я не лише не плакатиму над кривобокою паскою, але й буду нею гордитися.
Напевно, я відкидаю традицію бути парадно-вихідною, ще не остаточно, бо надто легко одяглася на освячення, тому добряче змерзла в капронках, але вже йду до цієї мети.
А почала я той шлях в двадцять два, коли вийшла заміж і свій перший Великдень провела в чоловіка у селі. Тоді свекруха дала мені місити тісто і я його туди-сюди потуцяла і сказала, що готово. Це тепер я знаю, що паску треба місити хвилин двадцять точно, щоб тісто було пухке та не падало. А тоді – це було просто тісто, яке треба перемішати.
В той рік паска теж погано кисла і пішла за одним боком, свекруха дивилася на мене з таким докором, що я проплакала чи не всю ніч, а зранку не пішла в церкву разом з чоловіком.
– Паску мені спаскудила, – говорила свекруха свекрові, – А синові життя спаскудить! Пом’янеш моє слово!
Святковим стіл був хіба ззовні, бо те все кришилося та ставилося на стіл похапцем, бо всі були дуже голодні і злі. Далі, напхавшись добряче яєць та ковбаси, всі полягали спати з чистою совістю.
Ось і вся суть Великого дня.
Більше в село чоловіка я не їхала, старалася знайти будь-яку відмовку, лиш би не брати участь в тому випіканні.
Відтоді паску я купувала і не відчувала в цьому нічого поганого, ще й пишалася тим, яка вона гарна у мене в кошику.
Коли через тринадцять років ми розійшлися, то свекруха сказала Маркові:
– Я ж тебе попереджала! Ще в перший рік тобі говорила!
Теж мені аргумент.
Це я в перший рік не розгледіла. Що він – егоїстична особа, яка безмежно любить лише себе.
От мені й знадобилося стільки років аби це зрозуміти. А потім це прийняти, а потім зробити з цього висновок.
Двоє діток і повна свобода від чиєїсь «правильної» думки.
Ще якийсь час після розставання, я хотіла показати парадну картинку всім – ось, дивіться, я щаслива та задоволена життям. Мені нікого не треба, я самостійна та незалежна.
Скільки сил прикладала аби усмішка була просто приклеєна до лиця, коли в голові билися думки : «Де взяти гроші», «Чи їхати на заробітки», «Чи я довіку буду самотньою», «Чи є взагалі любов», «Паніка»!
Стосунки не клеїлися з іншими чоловіками, діти вимагали грошей та залишити їх у спокої, а оточуючі не хотіли й чути про мої проблеми, бо я ж ось яка показано щаслива, то й будь собі такою й надалі.
Але карантин відкрив мені очі на себе – я відчула, що маю стати цікавою сама для себе, чим я й зайнялася.
Мені стало комфортно одній.
Комфортно зі своїми думками, мріями, вчинками.
А після 24 лютого. Я відчула, що цінне далеко не показне на люди, а своє життя і життя інших.
Цьогорічну паску я вирішила спекти сама, щоб відчути це свято, довго вимішувала тісто і аж медитувала над цим процесом – в голові жодної думки, лиш ритмічні рухи.
Паска не вдалася, але ж вона не вдалася лиш зовні, а всередині вона просто ідеальна, як я.
Прийшла на службу і бачила навколо себе – он я двадцятидворічна, он тридцяти п’ятирічна, і ось сорокарічна, а ось такою п’ятдесятирічною я б хотіла бути.
Ці жінки були одягнені так, щоб сподобатися комусь, щоб сподобатися собі, щоб відчувати себе комфортно!
Кожен стан має бути, щоб його пройти і зрозуміти, чого ж ти хочеш від себе – ідеальності чи реальності.
Фото Ярослава Романюка.
