fbpx
Історії з життя
— Павле, ти що, не зрозумів? Я вчу мову, тому що збираюся поїхати в Іспанію! На роботу. — Чого тобі не вистачає, Маринко?— не стримався Павло. — Хочу жити по-людськи! Чому ми з тобою повинні тулитися в цьому старому будинку?

Поява вродливого подружжя у будинку культури, або на чиємусь весіллі, або на імпровізованій — просто неба — сцені незмінно викликала захоплення.

Виконуючи пісню, вони завжди дивилися одне на одного, немов співали тільки для один для одного. Їхні слухачі, жителі невеличкого містечка на березі Дніпра, за це не ображалися. Знали: Куриленки співають так, як живуть, — душа в душу. Однаково високі на зріст, хіба що не «обоє чорнявенькі», а лише Марина, кароока довгоброва красуня. У Павла ж очі сині-сині, а біляве волосся лежить красивими хвилями.

Їхня донька Ростислава, Рося, яку тато мало не до шкільного віку носив на руках — так любив, — пішла вродою в нього. А старший син Руслан, котрий уже заочно навчався в університеті і викладав у місцевій музичній школі, був схожий на маму.

Двокімнатна квартира та невеликий будиночок на околиці містечка — батьківська спадщина Павла — хіба то мало, коли в сім’ї живе щастя?

Голосисті артистичні Куриленки не бідували навіть у найскрутніші часи — бажаючі запросити їх на родинне свято стояли в черзі…

А з часом і в сім’ї співучого дуету відгуляли весілля — одружився син. Невістку звали Тамілою, вона приїхала до їхнього містечка вчителювати в початкових класах. Миловида, добра. Через рік у молодят з’явилася донечка Настуся. Дівчинка тільки-но спиналася на ніжки, як одного вечора Марина, сяйнувши своєю перлистою усмішкою, сказала Павлу якусь незрозумілу фразу. Він добродушно відмахнувся — надивилася по телевізору зарубіжних серіалів…

— Я тобі побажала спокійної ночі. По-іспанськи.

— І хто ж це тебе навчив?

— Сама.

Підійшла до шафи, вийняла якусь книжку, подала чоловікові. Підручник з іспанської мови. Ну то й що?

Кілька місяців уже бере уроки в Нелі Захарівни? Та будь ласка, хіба ж він проти?

— На вихідні Рося приїде, а нам у Вишневе на весілля їхати. Може, відмовимося, га, Маринко?

— Павле, ти що, не зрозумів? Я вчу мову, тому що збираюся поїхати в Іспанію! На роботу. Лариса, донька Нелі Захарівни, там проживає вже сім років, обіцяє мені допомогти.

Він стояв розгублений і від того дуже красивий, схожий на якогось актора. Гадав, що це йому сниться: вечір, шумовиння густого молодого листя за вікном, Марина з підручником іспанської. Ні, ні! За кордон їдуть інші, а в них Рося перший курс університету закінчує, Настуська, у якої вилізло два зубчики… Ні!

— Чого тобі не вистачає, Маринко?

— Хочу жити по-людськи! Чому ми з тобою повинні тулитися в цьому старому будинку?

— Ти ж сама запропонувала віддати квартиру дітям…

— А вони по найманих мають поневірятися? І що ми Ростиславі скажемо, коли вона завтра заміж надумає?

Павло мовчав. Спочатку його вразило те, що дружина вперше в житті прийняла рішення самостійно, не порадившись із ним. Але ця образа відразу ж змаліла перед невідворотністю розлуки з коханою. Знав: раз вона надумала — неодмінно зробить. А ще майнула зовсім недоречна думка: Марина дуже схожа на іспанку…

— Хо-хо-хо! Кажеш, заробить грошей і приїде? Ага! Жди! Та твоя жіночка там собі такого кавалєра найде! Е, е… Павле, угомонися, відпусти мою сорочку!

— Я тобі макітру відірву за такі слова!

Після від’їзду дружини Павла стали бачити коло πивних. За кілька місяців із елегантного стрункого чоловіка він перетворився на пом’яту особистість невизначеного віку. Син, потерпаючи від сорому, приходив за ним і відводив додому — в порожній будиночок, оточений садом.

Прохмелівши, Павло писав Марині довжелезні листи і з нетерпінням очікував її телефонних дзвінків. Спочатку зв’язок між ними був тісний, потім став слабнути. Навіть розповіді про Настусю дружина слухала якось неуважно. А їхня внучка ніяк не могла звикнути до дитсадка, хвоpіла там постійно. І тоді Таміла, невістка, запропонувала Павлові: «Тату, а давайте ви будете сидіти з малою?» Молода, а мудро вчинила.
Карооке дівчатко, так схоже на Марину, врятувало Павла і від випивки, і від душевної туги. Він годував Настусю, водив на прогулянки, катав на санчатах, учив читати. Підготував онучку до школи і відвів її за руку в перший клас.

Ростислава на той час уже жила у матері в Іспанії — Марина розлучилася з Павлом і вийшла заміж за якогось місцевого комерсанта. У їхньому містечку те знали, і знайомі намагалися підшукати Павлові нову дружину. Він опирався цьому, зрештою взагалі став уникати жінок. А ще категорично відмовився від двох речей — спиpтного і … співу. Його часто запрошували то на концерти, то на весілля, але з від’їздом Марини жодна пісня не пролунала з Павлових уст.

… Починалося літо. Павло не так давно влаштувався на роботу в місцеве поштове відділення і про відпустку навіть не думав. Хіба що у вихідні ходив на Дніпро рибалити з найкращим другом Максимом. Максимова дружина Таня, руденька й добра, мов сонечко, викладала в школі літературу.

Була п’ятниця, Павло заскочив до Максима поговорити про суботню риболовлю, а там — застілля.

— Павлику, як добре, що ти прийшов! — защебетала Таня. — Приєднуйся негайно! У нас — чай, бутерброди з шинкою і «Київський» торт. Зоєчка привезла! Найкраща моя подруга студентських років, я навіть трохи жила в їхній сім’ї. Знайомтеся…

Невисока жінка — русяве волосся до пліч, окуляри в чудернацькій оправі, легка синя кофтинка, джинси — підвелася й подала Павлові складену човником руку. На тонкому зап’ясті зблиснув браслет із блакитними камінцями.

«Столична штучка, — іронічно відзначив подумки, — знаємо таких…». Пили чай із тортом, розмовляли, жартували. Аж раптом Таня:

— Зою, ти навіть не уявляєш, який у Павла чудесний голос! Павлику, виконай для нас що-небудь, я дуже тебе прошу.

— Паш, давай, уваж жіноцтво, — і собі приєднався Максим.

— Я вже своє відспівав! — різко промовив Павло, і в кімнаті запала гнітюча тиша.

Павло сидів червоний і злий — йому було незручно за відмову найближчим друзям, але співати він справді не міг. Тим більше — перед цією київською фіфою в окулярах!

А «фіфа» раптом м’яко всміхнулась і сказала, ні до кого не звертаючись:

— Кожен соловейко, як би чудово він не співав, колись замовкає…

Дивно, але після її слів немов крига скресла. Знову потекла невимушена розмова, Таня долила в чайник води і принесла таріль із фруктами.

А Павло відчув, як душу повільно наповнює давно забуте тепло. Скосивши очі на Зою, він мимоволі відзначив, що обличчя в неї ніжне-ніжне, мов у дитини. І почервонів уже від радості: як же гарно вона сказала про соловейка! Отака жінка…

Повертаючись додому, Павло навмисне пішов через парк, і там уже не став стримувати пісню, яка народжувалася в його душі, ніби вперше:

Ніч яка місячна, зоряна, ясная,
Видно, хоч голки збирай.
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай…

Автор – Любов ОПАНАСЕНКО

За матеріалами – Українське Слово.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news суворо заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Intermarium.news.

Фото – ілюстративне(pixabay.com).

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook