fbpx
Історії з життя
Павло мовчки пропускає вперед Василя Миколайовича. Те, що побачив у хаті, змусило його мимоволі здригнутися. У напівтемній кімнаті на ліжку лежала, певно, у найкраще вбрана молода жінка. Очі в неї були закриті, чулись голосні схлипування. Навколо сиділи старші жінки, кожна з яких тримала запалену свічку

Павло мовчки пропускає вперед Василя Миколайовича. Те, що побачив у хаті, змусило його мимоволі здригнутися. У напівтемній кімнаті на ліжку лежала, певно, у найкраще вбрана молода жінка. Очі в неї були закриті, чулись голосні схлипування. Навколо сиділи старші жінки, кожна з яких тримала запалену свічку. Пише Волинська газета.

Чи вірите ви, наші любі читачі, у потойбічну силу, відьом, прокляття? От у глибинках нашого поліського краю у це не просто вірять, а твердо переконані, що таке трапляється мало не щодня. Хочете – вірте, хочете – перевірте: розповім вам історію, яку повідав дільничний сімейний Василь Миколайович (ім’я змінено з етичних міркувань), котрий обслуговує три волинських села. Звичайно, не називатиму місцевості, де все відбувалося. Але скажу, що це таки справді глибинка, де навіть погано ловить мобільний зв’язок, ще збереглися прадавні ліси.

Отож, пізно вночі у вікно хати, де живе Василь Миколайович, голосно постукали. Для Василя Миколайовича такі нічні оказії стали звичними. Тож швидко одягнувся і вийшов до прохача.

– Рятуйте, докторе, дружина Богу душу віддає! На вас – одна надія…

Прихопивши із собою все необхідне, рушив за нічним візитером Павлом, котрий мешкав у цьому селі. Дорогою Василь Миколайович поцікавився: скільки років дружині і що там за недуга.

– Їй 27, ніяких недуг не має, – почав розповідати чоловік.

– Що ж тоді трапилося? Ще ж молода, щоби в засвіти ідти.

– Сьогодні зранку Леся під порогом нашої хати знайшла чорну хустку, – тут Павло роззирнувся та перейшов на шепіт, наче думав, що хтось почує. – Побіліла, стала плакати. Каже: мовляв, це точно пороблено… Казав їй, що треба менше язика чухати біля магазину чи на вечорниці до сусідок бігати. А в нас у селі відьом вистачає. Ото тепер маємо! Уже в обід моя Леся злягла, а зараз геть непритомна, тільки стогне. Маємо двох діток. Що тепер буде?!

…Ось і хата. Павло мовчки пропускає вперед Василя Миколайовича. Те, що побачив у хаті, змусило його мимоволі здригнутися. У напівтемній кімнаті на ліжку лежала, певно, у найкраще вбрана молода жінка. Очі в неї були закриті, чулись голосні схлипування. Навколо сиділи старші жінки, кожна з яких тримала запалену свічку. Хтось молився, хтось тихенько голосив. Чоловіки стояли осторонь, шепотілися.

Побачивши терапевта, з місця підскочила одна жінка (то була мати) і стала плакати-просити: «Допоможіть! То моя дитинка! Діти сиротами залишаться! Не дайте, щоб відьма раділа».

– А часто у селі таке буває? – запитав Василь Миколайович, оглядаючи «немічну».

– Ой, часто, – підхопилася інша (свекруха). – Недавно моєму чоловікові підкинули, уявляєте? Хотіла якась, певно, причарувати до себе. От відьма! Мужиків їй мало. Добре, що я перша побачила і спалила. А якби чоловік перший підняв? Га? Що тоді було би?

Василь Миколайович виявився не просто досвідченим і розумним фахівцем, а й винахідливим: зрозумів, що звичайні методи допомоги (як каже медицина) не подіють. «Це ж треба так перейнятися! Заспокійливим тут не обійдешся», – майнуло в голові. Отож, швидко зорієнтувавшись, підійшов ближче до жінки і голосно запитав, де лежить підкинута хустка.

– Де ж їй бути – на вулиці, біля порога, – відповіла мати. – Ніхто не хоче брати, пороблено ж!

– Ходіть усі за мною, захопіть свяченої води, – Василь Миколайович рішуче попрямував на вулицю, а за ним і решта. Леся залишилася в хаті.

На подвір’ї він перехрестився, голосно прочитав молитву «Отче наш» (її підхопили всі), а тоді підпалив хустину (сірники мав із собою). Як загорілася, став промовляти слова на кшталт «як горить ця хустина, так хай горять у вогні всі недуги Лариси»… Коли залишився лише попіл, наказав скропити його свяченою водою. Тоді повернувся до кімнати, де лежала «недужа», яка мала це все чути, бо відчинили вікно і двері. Стогнати вона вже перестала. Василь Миколайович зі словами «Хустку спалено, тепер усе буде добре» приступив до своїх звичних обов’язків. Леся поступово, як то кажуть, приходила до тями. Наостанок дав випити свяченої води, порадив обов’язково сходити до сповіді, освятити хату:

– Чекаю вас на прийомі через два дні. Побачите: вже на ранок усе як вітром звіє.

Усіх попросив розійтися по домівках, дати спокій Лесі…

А через день (навіть раніше, ніж призначив) Леся вже сама прибігла на прийом подякувати, ще й із подарунками (молоком, сметаною, сиром): «Усе зробила, як казали. Якби не ви, не було би мене вже, осиротіли б мої дітки»…

Отака вона – сила віри і слова: може і на той світ відправити, а може і до життя повернути.

Ната МОРОЗОВСЬКА.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

facebook