Перед тим як у житті Олени з’явився тихий та нібито надійний Анатолій, у її серці панувала зовсім інша стихія.
То була епоха Павла — час, коли вона вірила, що почуття здатні подолати будь-які перешкоди, а обіцянки мають вагу золота.
Олена тоді була зовсім іншою: відкритою, трохи наївною дівчиною з сяючими очима, яка вважала, що світ обертається навколо їхнього з Павлом кохання.
Павло з’явився в її житті стрімко, наче весняна злива. Він був старшим, впевненим у собі чоловіком, який знав відповіді на всі запитання. Їхній роман розвивався за всіма канонами класичних історій: вечірні прогулянки вздовж Дніпра, вишукані вечері, нескінченні розмови про архітектуру, музику та спільні мрії.
Олена, яка тоді лише починала свою кар’єру фінансиста, дивилася на нього знизу вгору. Він здавався їй ідеалом, справжнім чоловічим плечем, про яке пишуть у книжках.
Проте була в їхніх стосунках одна дивна деталь, на яку закохана дівчина воліла заплющувати очі.
Павло постійно перебував у роз’їздах. Його “відрядження” траплялися щотижня, а вихідні він часто проводив поза зоною доступу, пояснюючи це роботою на об’єктах у віддалених регіонах, де погано ловить зв’язок.
— Оленко, сонечко, ти ж знаєш, я працюю заради нашого майбутнього, — казав він, ніжно гладячи її по волоссю. — Ще трохи терпіння, і ми купимо той самий будиночок біля лісу, про який ти мрієш. Я все облаштую, от побачиш.
Вона вірила. Чекала його з потягів, готувала святкові вечері, які часто холонули на столі, бо він “затримувався через термінову нараду”.
Її подруги вже тоді почали щось підозрювати, але Олена лише відмахувалася від їхніх зауважень. Вона вважала, що справжнє кохання базується на абсолютній довірі.
Минуло три роки. Олена вже почала задумуватися про весілля. Вона делікатно натякала на це Павлові, купувала журнали з інтер’єрами, планувала дитячу кімнату.
Він погоджувався, кивав, навіть обговорював колір стін, але щоразу, коли мова заходила про офіційну подачу заяви, траплялося щось “невідкладне”.
То в нього були проблеми в бізнесі, то хворіли далекі родичі, то він просто просив не тиснути на нього, бо зараз “складний період”.
Розв’язка настала в один сонячний вівторок, який назавжди розділив життя Олени на “до” та “після”.
Вона була в торговельному центрі, обираючи подарунок Павлові на день народження. Саме там, біля вітрини з дитячими іграшками, вона побачила його.
Він не був один. Павло тримав за руку маленьку дівчинку років чотирьох, а поруч із ним ішла вродлива жінка.
Вони мали вигляд ідеальної родини: сміялися, щось обговорювали, вибирали ляльку. Олена відчула, як земля починає вислизати з-під ніг.
Вона не стала влаштовувати сцену. Вона просто підійшла ближче, щоб переконатися, що очі її не дурять.
— Тату, дивись, яка гарна! — вигукнула дитина, вказуючи на іграшку.
Звісно, принцесо, ми візьмемо її, — відповів Павло тим самим голосом, яким ще вчора шепотів Олені про кохання.
Тієї миті щось усередині Олени зламалося.Вона просто мовчки стояла осторонь, спостерігаючи за цією ідилією.
Коли Павло нарешті помітив її, його обличчя вмить зблідло, а очі наповнилися страхом.
Він намагався щось сказати, зробити крок назустріч, але жінка, що була поруч, здивовано запитала:
— Пашо, щось не так? Хто це?
Олена не стала чекати на відповідь. Вона розвернулася і пішла геть, відчуваючи, як кожна клітинка її тіла наливається свинцем.
Того вечора вона дізналася все. Виявилося, що Павло вже сім років одружений, що його “відрядження” були поїздками до законної родини в іншому районі міста, і що все її життя протягом трьох років було лише декорацією для його подвійного спектаклю.
Це не була просто зрада. Це було повне знищення її світогляду. Олена місяцями не могла змусити себе вийти з дому, окрім як на роботу.
Вона перестала вірити людям, а особливо чоловікам. Її серце покрилося товстим шаром криги. Вона вирішила, що більше ніколи не дозволить почуттям керувати своїм розумом.
— Більше ніякого кохання, — повторювала вона собі, дивлячись у дзеркало на свої згаслі очі. — Тільки розрахунок, тільки повага, тільки безпека. Я знайду людину, яка буде передбачуваною, хай навіть нудною, але чесною.
Саме в такому стані, ображена і максимально закрита, вона зустріла Анатолія. На фоні блискучого, але брехливого Павла, Толік здавався втіленням стабільності.
Він не мав великих амбіцій, не їздив у загадкові відрядження і завжди був під рукою. Олена сприйняла його інертність за надійність, а його небажання приймати рішення — за поступливість.
Вона переконала себе, що це і є ідеальний шлях до спокою. “Він ніколи мене не зрадить, бо я для нього занадто цінна”, — думала вона, не підозрюючи, що цей новий “спокій” виявиться лише іншою формою пастки.
Павло навчив її розпізнавати відверту брехню, але він не навчив її бачити приховану жадібність, яка ховається за маскою “хорошого хлопця”.
Цей урок їй ще належало засвоїти в квартирі свекрухи, де вона опинилася через два роки після того, як дала обіцянку більше ніколи не бути наївною.
Олена знову і знову прокручувала в голові ті події, стоячи в коридорі пані Валентини. Тепер вона розуміла: її минуле зробило її ідеальною мішенню для таких маніпуляторів, як Анатолій та його мати.
Вони скористалися її прагненням до безпеки, перетворивши її на ресурс, на зручний інструмент для реалізації власних дрібних потреб.
Але цього разу вона не буде просто йти геть. Цього разу вона залишить за собою випалену землю, на якій більше ніколи не проросте їхня цинічна брехня.
— Толю, ти хоч трохи мізки увімкни! Яка терміновість? Куди ти летиш? — голос пані Валентини, зазвичай солодкий і патоковий, зараз нагадував скрегіт металу по склу. — Я тобі кажу: зачекай. Слухай матір, якщо своєю головою не нажився. Ти мені син, і я краще знаю, з якого боку хліб маслом намазаний!
Олена заклякла в коридорі. У руках вона стискала пакунок із дорогою тканиною для штор, які обіцяла допомогти повісити свекрусі в оновленій спальні.
Вона прийшла без попередження, маючи власні ключі, хотіла зробити сюрприз — допомогти з облаштуванням затишку, на який сама ж і виділила чималі кошти.
Але замість подяки вона отримала крижаний душ із правди.
— Яке розлучення? — знову підстрибнула Валентина Агапівна в слухавку, крокуючи вітальнею. — Ти хоч розумієш, що зараз зовсім не час для таких фокусів? Твоя Оленка — свята жінка, вона ні про що не здогадується. Користуйся цим! Навіщо ти сам ріжеш гілку, на якій так зручно вмостився? Хто при здоровому глузді відмовляється від джерела доходу, яке само пливе в руки? Це просто нечувана дурість!
Олена притулилася лобом до прохолодної стіни. Серце калатало десь у горлі, заважаючи дихати. Вона чула паузу, під час якої Анатолій, її тихий і нібито відданий чоловік, щось гаряче доводив матері на іншому кінці дроту.
— Ой, не сміши мене! — знову закричала свекруха. — “Кохаю іншу”! Люби собі на здоров’я, хто ж тобі боронить? Але навіщо штампи міняти? Що це за поспіх такий? Ти ж не вчора зустрів ту свою Аліну. Ну, припікло їй заміж! І що? Навіщо тобі ця порожнеча, Толику? Чим вона краща за твою дружину? Твоїй Аліні всього вісімнадцять. Ні освіти, ні стабільної копійки. А Олена? Вона ж у такій фірмі працює, її скоро на посаду директора департаменту висунуть. Вона вже зараз заробляє стільки, що тобі, дурнику, можна взагалі забути про пошуки роботи. Молодість твоєї дівчини мине швидко, а капітал, який Олена в сім’ю приносить, — це назавжди.
Олена стояла в темряві коридору, і перед її очима пропливали кадри останніх років. Як вона могла бути такою сліпою?
Чому жодного разу не запідозрила Анатолія, якого вважала спокійним, хоч і дещо інертним супутником життя?
Вона згадала свій стан два роки тому. Тоді її світ розлетівся на друзки. Павло, чоловік, якому вона віддала п’ять років життя і з яким планувала майбутнє, виявився майстерним актором.
Вона випадково дізналася, що він давно одружений і виховує дитину в іншому місті, куди постійно “їздив у відрядження”.
Та зрада випалила Олену зсередини. Вона закрилася від світу, поки подруги не витягли її силоміць у той фатальний ресторан, де вона зустріла Анатолія.
Толік здавався ідеальним. Він не влаштовував сцен, красиво залицявся, дарував квіти (як тепер з’ясувалося, часто за її ж рахунок, коли вони почали жити разом).
Його мати, Валентина Агапівна, зустріла Олену з розпростертими обіймами:
— Оленочко, ти така дивовижна! Така самостійна, освічена. І квартира своя, і машина. Я завжди мріяла про таку невістку.
Олена тоді відчула себе потрібною. Вона не кохала Анатолія не такою любов’ю, яка була до Павла, але вважала, що повага та спільний побут — це значно надійніший фундамент. “Кохання мине, а людина залишиться”, — заспокоювала вона себе.
Після весілля Анатолій переїхав до її квартири. Він постійно шукав себе. То одна робота не підходила через “токсичний колектив”, то інша — через малу зарплату.
Олена не тиснула. Вона працювала до пізньої ночі, розробляючи фінансові стратегії для великих корпорацій. Вона була впевнена: її родина — це її фортеця, і вона має її забезпечити.
— Оленко, ти так багато працюєш, — казав він вечорами, розтягнувшись на дивані. — Відпочинь, я сам приготую вечерю.
Але “вечеря” зазвичай була замовлена з ресторану через її ж додаток, прив’язаний до її картки. Олена лише втомлено посміхалася, приймаючи таку турботу.
Проте була ще одна болюча тема — діти. Олена дуже хотіла дитину. Вона проходила обстеження, здавала нескінченні аналізи.
— У вас усе чудово, — запевняв лікар. — Можливо, ви просто надто виснажені роботою. Ваше тіло каже “ні”, бо ви не даєте собі спокою.
Тепер вона зрозуміла: її тіло було мудрішим за розум. Воно відчувало фальш. Якби вона зараз була при надії, піти було б у стократ важче.
Доля, яку вона іноді вважала жорскою, насправді захищала її від ще більшого випробування.
Голос свекрухи за дверима знову набрав сили:
— А про мене ти подумав? Я тільки в одній кімнаті ремонт завершила! Олена давала гроші на все: на італійські шпалери, на нову сантехніку, на майстрів. Ти хочеш, щоб я все покинула на півдорозі? Як закінчу ремонт у всій квартирі, тоді й розлучайся, розумнику!
Олена згадала, як місяць тому пані Валентина прийшла до неї, ледь не плачучи.
— Оленочко, ну ти ж бачиш, у якому стані моя спальня. Грибок на стінах, дихати нічим. Ти ж така добра, поможи старій жінці.
Олена тоді без вагань погодилася. Але подруга Світлана, досвідчена юристка, порадила:
— Оленко, я знаю, ти добра душа. Але візьми з неї розписки. Просто так, для порядку. Життя — штука мінлива.
— Світлано, це ж мама Толіка! Як я можу? — дивувалася Олена.
— Якщо вона чесна людина, її це не образить. Скажи, що це для фінансової звітності, ти ж аудитор, у тебе все має бути на папері.
І Валентина Агапівна підписала. Звісно, вона була незадоволена, але бажання отримати значну суму на оновлення житла переважило гордість.
Вона навіть не читала, що там написано дрібним шрифтом про умови повернення коштів у разі “порушення моральних зобов’язань”.
Олена глибоко вдихнула, випростала спину і відчинила двері до вітальні.
— Доброго дня, Валентино Агапівно. Я бачу, у вас тут дуже цікава стратегічна нарада.
Свекруха здригнулася так, що ледь не впустила телефон. Її обличчя миттєво змінило колір — від блідого до плямисто-червоного.
— Оленочко? Дитинко… А ти як тут? Ти ж мала бути на роботі… Там же енергію відключили, казали… — вона почала белькотати, намагаючись сховати телефон за спину.
— Енергію відключили в офісі, але в моїй голові вона нарешті з’явилася, — голос Олени був спокійним, але в ньому відчувався метал. — “Золоті яйця”, кажете? Ви так влучно описали наші родинні стосунки, що мені навіть додати нічого.
— Олено, ти все не так зрозуміла! — свекруха кинулася до неї, намагаючись схопити за руки. — Я ж його вичитувала! Я ж казала йому, що він дурень, що кращої за тебе немає! Я ж за тебе горою!
— Ви за мій гаманець горою, пані Валентино, — Олена м’яко відсторонилася. — Ви знали про його зради. Ви знали про Аліну. І замість того, щоб сказати мені правду, ви вирішили доїти мене до останнього, поки не висохне штукатурка у вашому передпокої.
Олена дістала з сумочки телефон і ввімкнула запис. Вона встигла записати останні три хвилини їхньої розмови.
— Передайте Анатолію, що його речі вже чекають на сходовому майданчику. Я змінюю замки рівно через годину. І ще… пам’ятаєте ті папірці, які ви підписували?
Валентина Агапівна завмерла.
— То були не просто папірці. Це договори позики. Оскільки цільове використання коштів було засноване на введенні мене в оману, я вимагаю повернути всю суму протягом тижня. Інакше я подаю позов. Сума там така, що вам доведеться продати не лише цей свіжий ремонт, а й частину квартири.
Олена вийшла з під’їзду, і вперше за два роки їй здалося, що повітря стало прозорим і легким.
Вона не відчувала нічого. Була лише порожнеча, яку швидко заповнювало відчуття неймовірної свободи.
Увечері Анатолій намагався прорватися до квартири. Він стукав у двері, благав, потім перейшов на образи, а згодом знову на скиглення.
— Оленко, ми ж рідні люди! Як ти можеш так чинити через дрібниці? Ну, помилився я, ну, молодий…
Олена не відчинила. Вона сиділа на кухні, пила запашний чай і дивилася у вікно на вечірнє місто.
Вона зрозуміла: її найбільшою помилкою було намагання “купити” стабільність і закрити очі на відсутність душевного зв’язку.
За тиждень кошти були повернуті. Валентина Агапівна, мабуть, витрусила всі свої таємні рахунки або взяла кредит, аби уникнути тяганини, яка б виставила їхню родину на посміховисько.
Анатолій зник з її життя так само швидко, як і з’явився, побігши до своєї Аліни, яка дуже скоро зрозуміє, що без фінансової підтримки Олени “принц” не такий вже й привабливий.
Олена стояла на порозі свого офісу, готова до нового призначення. Вона більше не була засмученою.
Вона була жінкою, яка знає ціну собі, своїм почуттям і своєму часу. Тепер вона знала: краще бути одній, ніж з тими, хто бачить у тобі лише цифри на банківському рахунку.
Життя тільки починалося, і цього разу вона будуватиме його на правді.
