Життя безцінне.
– Ну і діра! – Павло Антонов навіть припустити не міг в яке зубожіле місце потрапить за розподілом після закінчення медінституту. Ні, про прекрасну столичну лікарню він і не мріяв, але дійсність добряче розчарувала. Крихітна, ніби іграшкова, філія міської поліклініки: реєстратура, три лікарських кабінети і процедурна. У коридорчику кілька бабусь, з раннього ранку зайняли чергу, напівголосно ведуть неспішні бесіди. Виникло враження, що час зупинився тут ще півстоліття тому.
Але нічого не поробиш! І Павло, тяжко зітхнувши, взявся до роботи. Прийоми, виклики, багатогодинне стомлююче заповнення карток. Потягнувся нескінченний конвеєр однакових робочих днів.
– Павле Олексійовичу, будь другом, зазирни до мого пацієнта, поки я у відпустці.
– Звісно, Поліно Михайлівно, – нічим не видавши свого невдоволення, погодився Павло, – а що з ним?
– Остання стадія. Про свій діагноз не знає. Допомогти нічим не можна. Та йому вже недовго залишилося. Ну призначте якісь обстеження, вітаміни.
– А хто хворий?
– Тихий.
– Тобто?
– Тихий Ілля Петрович. Ось його картка.
Через тиждень Павло відвідав цього пацієнта.
Худий, блідий, з темними колами під блакитними, по-дитячому наївними очима, Ілля Петрович справляв гнітюче враження. “Півроку ще протягне, а може і менше,” – із сумом подумав доктор. Лікарська етика не дозволяла говорити чоловікові правду, і, хоча Павло був не згоден з цим, йому довелося підкоритися загальному правилу. Оглянув, поставив стандартні запитання, виміряв тиск.
– А ви знаєте, докторе, я, здається, зрозумів, що зі мною не так – непрохідність – в журналі вичитав. Там і рекомендації є. Ось подивіться.
– Е-е-е, можливо, ви маєте рацію, – трохи повагавшись, погодився Павло: “Травички безпечні, зарадити – НЕ зарадять, але і шкоди від них ніякого не буде”.
На тому й розійшлися.
Минуло років п’ять. Антонов працював вже в міськлікарні і давно забув про той випадок. Як раптом одного разу на вулиці:
– Вітаю, Павле Олексійовичу! Ви, напевно, мене не пам’ятаєте?
Перед Антоновим стояв літній, але досить-таки міцний, худорлявий чоловік приємної зовнішності.
– Я – Тихий Ілля Петрович. Кілька років тому ви мені порадили непрохідність травичками підлікувати. Інші фахівці ніяк не могли розібратися що зі мною, а ви відразу визначили і призначили, що порібно. Як бачите, воно допомогло. Я почуваюся набагато краще. Дякую вам щиро!
Павло зніяковів. Цієї людини вже давно не повинно було бути на цьому світі, але вона стояла перед спантеличеним Павлом Олексійовичем і розсипався в подяках.
– Ілля Петрович, я вас пам’ятаю. Але… але цього не може бути! Жити вам залишилося зовсім небагато. Це просто диво!
Тихий відразу якось знітився, радісна усмішка зійшла з обличчя:
– Докторе, а ви нічого не плутаєте? У мене була остання стадія? Це правда?
– Так. Але ви – молодець! Ви практично перемогли таку непросту недугу!
Але Тихий, не дослухавши, не попрощавшись, побрів геть…
Ця дивна зустріч довго не йшла з голови. А через півроку на якийсь конференції Антонов зустрів свою колегу з філії, розговорилися.
– Поліно Михайлівно, а ви пам’ятаєте пацієнта на прізвище Тихий? Я його не так давно на вулиці зустрів. Живий, бадьорий, посміхається.
– Уже не посміхається. Місяців зо три минуло, як поховали. Він довго тримався, але недуга взяла своє.
Почуття провини важким каменем лягло на душу: “Навіщо я сказав йому правду?”
Антонов пропрацював лікарем до самої пенсії, але випадок з Тихим так і не зміг забути. І якщо доводилося робити вибір між правдою і людським життям, то завжди вибирав більш цінне – ЖИТТЯ.
Автор: Svіtlana Pozhar.
Фото ілюстративне.
