Ольга стояла біля вікна, тримаючи в руках чашку кави. Поруч поралася Тарас, збираючись на роботу. Три роки шлюбу промайнули непомітно. Жили добре, спокійно. Суперечки траплялися рідко, побут налагодили швидко.
Чоловік працював інженером на великому заводі, Ольга займалася дизайном інтер’єрів, замовлень вистачало. Грошей було достатньо, щоб не економити на дрібницях і відкладати потроху на великі покупки.
Єдиною хмаркою на обрії залишалася свекруха, Марія Іванівна. Жінці близько шістдесяти, колишня вчителька, вийшла на пенсію п’ять років тому. Жила сама в двокімнатній квартирі в спальному районі Києва, діти виросли й роз’їхалися.
Тарас був наймолодшим, єдиним сином серед трьох дочок.
Марія Іванівна приходила регулярно. Раз на тиждень точно, а іноді й частіше. Кожного разу свекруха знаходила привід поскаржитися. То ліки подорожчали, то комунальні платежі зросли, то взуття зносилося.
Тарас завжди допомагав матері грошима. П’ять тисяч сюди, десять туди. Ольга не заперечувала. Розуміла, що пенсія невелика, жити на неї справді важко.
Але іноді молодій жінці здавалося, що свекруха перебільшує свої проблеми. Марія Іванівна зображала себе мало не бідною, хоча виглядала цілком пристойно.
Одяг добротний, зачіска охайна, в гості завжди приносила пиріжки чи торт. Звідки гроші на випічку, якщо не вистачає на хліб?
На початку літа Ольга вирішила оновити інтер’єр квартири. Замовила нові штори для всіх кімнат — щільні, світлі, з гарним візерунком. Вартували чимало, але молода жінка давно планувала цю покупку.
Старі штори висіли ще з тих часів, коли квартиру купували її батьки. Пора було міняти.
Повісити штори вдалося в суботу. Тарас допоміг, разом упоралися за пару годин. Ольга відійшла, оцінила результат. Кімнати змінилися, стали світлішими, затишнішими.
У неділю ввечері подзвонила Марія Іванівна. Сказала, що зайде ненадовго, принесе пиріжки. Тарас зрадів — давно не бачилися, мати тижнів три не з’являлася.
Свекруха прийшла через годину, з великим пакетом. Пиріжки, ще домашнє печиво. Роззулася в коридорі, пройшла на кухню. Ольга поставила чайник, дістала чашки.
Марія Іванівна сіла за стіл, огляділася. Погляд жінки зупинився на вікні. Нові штори. Потім свекруха пройшла до вітальні, подивилася там. Знову інші штори. Обличчя Марії Іванівни напружилося.
— Це що? — запитала свекруха, вказуючи на вікна.
— Штори нові, — відповіла Ольга спокійно. — Старі зовсім зносилися.
— Дорогі, мабуть?
— Ну, не дешеві. Але ми давно планували.
Марія Іванівна пройшла по всіх кімнатах, заглядаючи в кожну. Скрізь висіли нові штори. Свекруха повернулася на кухню, сіла на стілець важко.
— Скільки коштувало? — голос жінки був напруженим.
— Мамо, яка різниця? — Тарас налив чай матері. — Ми купили на свої гроші.
— Цікаво ж. Скільки?
Ольга неохоче назвала суму. Багато тисяч за всі кімнати.
Марія Іванівна завмерла. Очі свекрухи розширилися, дихання почастішало.
— Стільки тисяч? — перепитала свекруха тихо. — На штори?
— Так, — Ольга сіла навпроти. — Гарна тканина, пошиття на замовлення. Тому така ціна.
— Стільки тисяч, — повторила Марія Іванівна, хитаючи головою. — Господи, і вам не соромно?
— Чому має бути соромно? — Тарас насупився. — Мамо, ми заробили ці гроші.
— Годі марнотратити! — голос свекрухи зірвався на високі ноти. — Краще б мені до пенсії додали!
Ольга здригнулася від різкості. Марія Іванівна схопилася зі стільця, ходила по кухні, розмахуючи руками.
— Я тут ледве зводжу кінці з кінцями, на ліки грошей не вистачає! А ви штори за стільки тисяч купуєте!
— Мамо, заспокойся, — Тарас спробував узяти матір за руку. — Ти отримуєш непогану пенсію. Багато тисяч — це не так уже й мало.
— Не так мало?! — свекруха повернулася до сина. — Ти спробуй прожити на ці гроші! Комуналка чотири тисячі, ліки шість, їжа ще десять! Що залишається?
— Мамо, але ми ж допомагаємо тобі регулярно. Кожного місяця переказуємо гроші.
— Переказуєте? — Марія Іванівна засміялася гірко. — П’ять тисяч туди, три сюди! Що це за допомога? На тиждень вистачає!
Ольга мовчала, стиснувши губи. Свекруха знову почала зображати стражденницю. Все як завжди.
— А тут ви на штори стільки тисяч витратили! — продовжувала Марія Іванівна. — На штори! Які ніхто не їсть, не п’є! Просто висять!
— Мамо, це наша квартира, — Тарас говорив твердо. — Ми маємо право витрачати гроші на своє житло.
— Право! — свекруха схопилася за голову. — Ви мене до злиднів доведете! Я останні крихти доїдатиму, а ви тут штори за захмарні гроші вішатимете!
— Маріє Іванівно, ви перебільшуєте, — втрутилася Ольга. — Ми не відмовляємо вам у допомозі, коли потрібно.
— Перебільшую?! — свекруха повернулася до невістки, очі жінки наповнилися сльозами. — Ти не знаєш, як це — жити на копійки! Економити на всьому! Відмовляти собі в елементарному!
— Але ви ж купуєте продукти, печете пиріжки, — Ольга старалася говорити спокійно. — Значить, не настільки все погано.
— Пиріжки? — Марія Іванівна схлипнула. — Я їх з останніх крихт роблю! Щоб синочку порадувати!
Тарас сидів, опустивши голову. Чоловік явно відчував провину перед матір’ю. Ольга знала цей погляд. Зараз чоловік переживатиме, мучитиметься докорами сумління.
— Все, я пішла, — Марія Іванівна схопила сумку. — Не заважатиму вам насолоджуватися розкішшю!
— Мамо, почекай! — Тарас схопився.
— Не треба! — свекруха відсторонила сина. — Живіть як хочете! А я виживатиму на свою жалюгідну пенсію!
Марія Іванівна вибігла з квартири, грюкнувши дверима. Тарас стояв посеред кухні, розгублено дивлячись на дружину.
— Кохана, може, справді варто було почекати зі шторами? Допомогти мамі спочатку?
— Тарасе, твоя мама щоразу вигадує нові причини для скарг, — Ольга прибирала зі столу чашки. — Ми допомагаємо регулярно. Але це не означає, що маємо відмовляти собі в усьому.
— Але їй справді важко…
— Важко багатьом. Але твоя мама вміє зображати страждання так, щоб ми відчували провину.
Чоловік промовчав. Ольга розуміла, що Тарас знову переживатиме кілька днів. Потім подзвонить матері, вибачиться, перекаже грошей. Так було завжди.
Минув тиждень. Марія Іванівна не дзвонила, не з’являлася. Тарас сам подзвонив матері, але свекруха відповідала холодно, коротко. Ображеною.
Минув місяць. Тиша. Тарас хвилювався, але не наважувався знову дзвонити. Ольга тішилася перепочинку. Без постійних скарг свекрухи жити стало простіше.
Минув другий місяць. Ольга вже думала, що Марія Іванівна серйозно вирішила припинити спілкування. Може, й на краще?
У суботу ввечері пролунав дзвінок у двері. Різкий, настирливий. Тарас відчинив. На порозі стояла Марія Іванівна. Обличчя свекрухи було червоним від сліз, очі запухлі.
— Синочку! — свекруха кинулася до Тараса, обійняла. — Допоможи! Ти ж допоможеш матері?
Чоловік розгублено поплескав матір по спині, провів у квартиру. Ольга вийшла зі спальні, побачила свекруху, що ридала.
— Маріє Іванівно, що сталося?
— Я… я потрапила! — схлипувала свекруха. — Обдурили мене!
— Хто обдурив? — Тарас посадив матір на диван. — Мамо, заспокойся, розкажи.
Марія Іванівна витирала сльози хусткою, гикала, намагалася віддихатися.
— Шахраї… подзвонили… сказали, що картку зламали… треба переказати гроші на безпечний рахунок…
Ольга похолоділа. Невже свекруха потрапила на таку примітивну схему?
— Звідки у вас гроші? Ви що, квартиру продали чи скарб знайшли? — молода жінка сіла поруч.
— Ні! — свекруха захитала головою. — Не квартиру… заощадження… все, що було…
— Скільки? — запитав Тарас тихо.
— Кілька сотень тисяч, — прошепотіла Марія Іванівна. — Може, трохи менше.
Ольга завмерла. Сотень тисяч? У свекрухи, яка постійно скаржилася на бідність, було майже триста тисяч гривень?
— Зачекайте, — Ольга встала, відійшла до вікна. — Маріє Іванівно, у вас було стільки заощаджень?
— Так, — свекруха схлипнула. — Я все життя відкладала… економила на всьому…
— Економили, — повторила Ольга повільно. — І при цьому кожного місяця просили у нас гроші?
— Ну я ж не могла чіпати заощадження! — Марія Іванівна подивилася на невістку так, ніби пояснювала очевидне. — Це на старість! На чорний день!
— На чорний день, — Ольга відчула, як закипає гнів. — Значить, коли ви просили п’ять тисяч на ліки, у вас у банку лежало триста тисяч?
— Ну так…
— Коли ви скаржилися, що немає на що купити продукти, у вас було триста тисяч?
— Ольго, не так, — свекруха спробувала заперечити. — Я ж не могла їх чіпати…
— Чому не могли?! — Ольга підвищила голос. — Це ваші гроші! Ваші! А ви замість того, щоб витрачати їх, чіплялися до сина!
— Я не чіплялася! — Марія Іванівна схопилася. — Я економила! Відкладала! На старість!
— Вам шістдесят років! Це й є старість! Коли ж ви збиралися почати витрачати ці гроші?!
— Ольго, заспокойся, — Тарас став між дружиною й матір’ю. — Не час зараз сперечатися.
— Не час? — молода жінка дивилася на чоловіка з подивом. — Твоя мати роками брехала нам! Зображала бідність, вимагала грошей, а в самої триста тисяч!
— І при цьому ви влаштовували істерики через штори за багато тисяч! Звідки мені знати, що ви й зараз говорите правду?
Марія Іванівна замовкла, дивлячись у підлогу. Тарас розгублено переводив погляд з матері на дружину.
— Кохана, мама потрапила до рук шахраїв. Зараз не час розбирати, хто що відкладав.
— Саме час! — Ольга повернулася до чоловіка. — Ти розумієш? Твоя мати маніпулювала нами! Кожного разу, коли приходила зі скаргами, у неї було достатньо грошей! Але вона воліла видурювати їх у нас!
— Я не видурювала, — Марія Іванівна схлипнула. — Я просто… хотіла зберегти заощадження…
— За наш рахунок! — Ольга підійшла ближче. — Ви економили за наш рахунок! Кожного разу, коли Тарас переказував вам гроші, ви відкладали свої! Будували капітал на наших грошах!
— Не на ваших, — свекруха підняла голову. — Я сама відкладала! Все життя! Відмовляла собі в усьому!
— Але не відмовлялися просити в нас! — Ольга сіла на диван, відчуваючи, як тремтять руки. — Господи, скільки разів ви приходили зі сльозами? Десятки! Сотні! І кожного разу брехали!
— Я не брехала! — Марія Іванівна випросталася. — Мені справді було важко!
— При трьохстах тисячах у банку?!
— Це інше! Це заощадження! Ну мені ще доньки переказували іноді, а тепер чомусь образилися.
Ольга засміялася. Гірко. Весь абсурд ситуації.
— Знаєте що, Маріє Іванівно? Може, це й добре, що вас обдурили. Справедливість перемогла.
— Як ти смієш! — свекруха захлинулася від обурення. — Я втратила всі гроші!
— Які відкладала роками, маніпулюючи нами! Так, шкода. Але ви сама обрали цей шлях.
— Ольго! — Тарас схопив дружину за руку. — Що ти кажеш?!
— Правду! — молода жінка висмикнулася. — Твоя мати обманювала нас! І тепер, коли її обдурили, приходить по допомогу! Але знаєш що? Я більше не хочу допомагати.
— Що? — чоловік і свекруха витріщилися на Ольгу.
— Я не дам ні копійки. Все. Маріє Іванівно, ви роками брехали. Зображали бідність. А сама сиділи на грошах. Вибачте, але мені вас не шкода.
— Синочку! — свекруха схопила Тараса за руки. — Скажи їй! Я ж твоя мати!
— Я знаю, мамо, — чоловік говорив невпевнено. — Але Ольга має рацію. Ти справді обманювала нас.
— Я не обманювала! Я просто не казала!
— Це й називається обман, — Ольга встала. — Ви приходили, скаржилися, випрошували гроші. А сама була багатшою за нас. Це маніпуляція.
Марія Іванівна заплакала знову. Але тепер сльози не викликали жалю. Ольга дивилася на свекруху й бачила тільки лицемірство.
— Ідіть, — сказала молода жінка твердо. — Ідіть до поліції, пишіть заяву. Може, повернуть гроші.
— А якщо не повернуть?! — свекруха схлипувала. — Мені немає на що жити!
— У вас пенсія. Жили ж раніше на менше.
— Але…
— Жодних але. Маріє Іванівно, я більше не вірю вашим словам. Ви брехали роками. І брехатимете далі, якщо я дозволю.
Свекруха подивилася на сина благально.
— Тарасе…
Тарас мовчав. Ольга бачила, як чоловік бореться з суперечливими почуттями. З одного боку, мати. З іншого — розуміння правоти дружини.
— Мамо, іди додому, — сказав Тарас нарешті. — Завтра підеш до поліції. Напишеш заяву. Може, знайдуть шахраїв.
— А гроші? Ви не допоможете?
— Ні, — чоловік похитав головою. — Не допоможемо. У тебе було два мільйони, мамо. Ти могла жити спокійно. Могла не просити в нас нічого. Але обрала інший шлях. Тепер розплачуйся сама.
Марія Іванівна дивилася на сина так, ніби бачила його вперше. Потім повернулася й вийшла. Без грюкання дверима, без театральних жестів. Просто пішла.
Ольга опустилася на диван. Тарас сів поруч, поклав голову на руки.
— Я не знав, — сказав чоловік тихо. — Чесно. Не знав, що в мами стільки грошей.
— Знаю. Я теж не знала.
— Триста тисяч… Господи, як можна було приховувати таку суму?
— Легко. Якщо мета — економити будь-якою ціною. Навіть за рахунок дітей.
— Вона справді нас використовувала, — Тарас підняв голову, подивився на дружину. — Роками.
— Так. Використовувала.
Подружжя сиділо мовчки. За вікном темніло, настав вечір. Ольга думала про те, скільки разів вони з Тарасом допомагали свекрусі. Скільки разів переказували гроші, купували продукти, оплачували ліки. А Марія Іванівна в цей час відкладала мільйони.
Вранці Тарас подзвонив матері. Запитав, чи пішла до поліції. Марія Іванівна відповіла, що так, написала заяву. Сказали, що шукатимуть, але шансів мало. Шахраї зазвичай не залишають слідів.
Минув тиждень. Свекруха дзвонила щодня, благала про допомогу. Казала, що немає на що жити, що скінчилися гроші. Тарас слухав, але не давав грошей. Ольга пишалася чоловіком. Нарешті він навчився казати ні.
Через два тижні Марія Іванівна з’явилася знову. Виглядала виснаженою, схудлою. Сіла за стіл на кухні, попросила чаю.
— Гроші не повернуть, — сказала свекруха тихо. — Поліція знайшла рахунок, куди я переказувала. Там нічого не лишилося. Шахраї відразу вивели все.
— Шкода, — Ольга налила чай. — Але ми нічим не можемо допомогти.
— Я не прошу, — Марія Іванівна обхопила чашку руками. — Просто прийшла сказати. Щоб знали.
— Добре. Ми знаємо.
Свекруха допила чай, встала.
— Я зрозуміла свою помилку. Надто жадібничала. Боялася лишитися без грошей на старості. А в результаті лишилася ні з чим.
— Не з чим. У вас є квартира й пенсія.
— Так. Це правда. Квартира й пенсія.
Марія Іванівна пішла. Більше не просила, не скаржилася. Просто пішла.
Ольга дивилася у вікно, на вулицю, де свекруха йшла до зупинки. Шкода чи старої жінки? Ні. Марія Іванівна сама обрала цей шлях. Роками обманювала, маніпулювала, зображала бідність. Тепер розплачувалася за свою жадібність.
Тарас підійшов, обійняв дружину.
— Ми правильно чинимо, відвертаючись від неї? — запитав чоловік тихо.
— Так. Правильно. Твоя мама мала зрозуміти це раніше. Але краще пізно, ніж ніколи.
— Вона втратила триста тисяч…
— Які відкладала, обманюючи нас. Я не можу шкодувати людину, яка роками брехала.
Чоловік кивнув. Ольга відчувала, що Тарас згоден з нею. Марія Іванівна перейшла межу. І тепер доведеться жити з наслідками.
Минуло кілька місяців. Свекруха більше не приходила. Дзвонила зрідка, коротко. Питала, як справи. Не скаржилася, не просила грошей. Ольга знала, що Марія Іванівна живе на пенсію. Трохи, але достатньо, щоб не голодувати.
Одного разу Тарас запропонував навідати матір. Ольга погодилася. Поїхали разом, купили продуктів, фруктів.
Марія Іванівна відчинила двері, здивовано подивилася на них.
— Навіщо приїхали?
— Навідати, — Тарас простягнув пакети. — Принесли продукти.
— Дякую, — свекруха взяла пакети, пропустила їх усередину.
Квартира виглядала чисто, але скромно. Жодних надмірностей, все по мінімуму. Ольга огляділася. Так живе людина, яка справді економить. Не для заощаджень, а за необхідності.
За чаєм Марія Іванівна розповідала про своє життя. Влаштувалася на підробіток, прибирає під’їзди. Платять небагато, але вистачає на додаткові витрати. Живе тихо, без претензій.
— Я багато чого зрозуміла, — сказала свекруха, допиваючи чай. — Жадібність до добра не доводить. Хотіла накопичити на старість, а лишилася взагалі ні з чим.
— Ні з чим, — поправила Ольга. — У вас є квартира, пенсія, підробіток. Це не нічого.
— Так. Це правда. Я маю бути вдячною за те, що є.
Ольга кивнула. Марія Іванівна змінилася. Перестала скаржитися, перестала маніпулювати. Навчилася задовольнятися малим.
Виїжджаючи, Ольга думала про те, що іноді люди мають втратити все, щоб зрозуміти цінність того, що мають.
Марія Іванівна роками гналася за примарою багатої старості. Відкладала мільйони, економлячи на близьких. А в результаті втратила гроші, але здобула щось важливіше — розуміння.
Молода жінка дивилася у вікно машини, на будинки, що промайнули повз. Життя тривало. Без маніпуляцій, без брехні, без постійних скарг свекрухи. Марія Іванівна нарешті навчилася жити чесно. І це було головним.
Головна картинка ілюстративна.
