Сьогодні ввечері ми сиділи з моїм чоловіком, Кирилом, на нашій невеличкій, але затишній веранді. Сонце вже сідало за верхівки старих лип, кидаючи довгі тіні на сад. Я гладила свій животик, де ворушились наші двійнятка, і намагалася знайти правильні, але рішучі слова.

— Кириле, — почала я, обережно, — ми мусимо ще раз поговорити про Валентину Степанівну.

Кирило напружився. Він і так був нервовий останні кілька днів, і я знала, що ця тема для нього надзвичайно чутлива.

— Люба, ми вже все обговорили, — його голос звучав втомлено, — вона приїде. Нам потрібно її прийняти.

— Прийняти — це одне, — мої слова стали трохи різкішими, ніж я планувала, — а жити під одним дахом, особливо зараз, коли ми чекаємо на дві нові маленькі істоти, — це зовсім інше. Ти розумієш, що це означає?

Кирило підвівся і почав ходити верандою.

— Соломіє, вона моя мати. Прийомна, але вона виховала мене. Вона забрала мене з того місця. Я не можу просто кинути її напризволяще. Тим більше, що ніхто з її рідних синів не хоче її бачити.

— А чому, Кириле? — я не могла стримати свого обурення. — Чому ніхто з її рідних не відчиняє їй двері? Ті люди, які, між іншим, отримали суттєву допомогу від неї, коли вона продавала своє житло перед другим одруженням. Вони знайшли тисячу причин, щоб відмовити матері, яка їм допомагала облаштувати їхнє життя! А крайнім лишаєшся ти, якому вона від цієї «допомоги» не дала нічого!

Кирило зупинився і подивився на мене з болем.

— Соломіє, ти не розумієш мого почуття обов’язку.

— Обов’язку? — я усміхнулася, але в усмішці не було тепла. — Ти називаєш обов’язком те, що ти боїшся сказати «ні»? Чи те, що ти хочеш відплатити їй за те, що вона не дозволила тобі рости у державному закладі? Вона взяла тебе із жалості, Кириле! І це добре. Але чи не здається тобі, що її вчинок — це не привід віддавати їй усе своє життя, особливо знаючи її характер? Ми тільки почали облаштовувати наш дім. Ми тут усе переробили, щоб було зручно для нашої майбутньої родини.

— Це буде лише тимчасово! — майже благав він. — Поки вона не знайде житло, поки не розв’яже свої проблеми. Це лише на певний час.

— Ти віриш у це, Кириле? — я сперлася на стіл і подивилася йому прямо у вічі. — Я чудово знаю, щойно Валентина Степанівна переступить поріг цього дому, «тимчасово» перетвориться на «назавжди». І ти ніколи не матимеш сили попросити її піти. А я, зі своїм станом і з двома немовлятами, не зможу влаштовувати тут щоденні вистави. Я не хочу, щоб наш дім, наш затишний куточок, перетворився на поле для постійного емоційного маніпулювання! Нам потрібен спокій, Кириле. Нам, а не їй.

Він опустив погляд, і я зрозуміла, що в цій розмові я програла. Його почуття провини було сильніше за мої аргументи і навіть сильніше за піклування про нашу майбутню сім’ю. А я відчувала себе вигнаною зі свого власного дому, навіть не переступивши поріг.

Мене звати Соломія. Три роки тому я вийшла заміж за Кирила, і ми вирішили, що найкраще місце для створення нашої родини — це подалі від міської метушні. Кирило успадкував невеликий будиночок від своїх батьків у тихому селі.

Будинок був старенький, занедбаний, з віковими тріщинами в стінах і без елементарних зручностей. Але він був наш. І ми взялися за нього з неймовірним ентузіазмом.

— Подивися, Соломіє, — казав Кирило, обіймаючи мене біля старої стіни, — тут ми поставимо велике вікно, і вранці сонце будитиме нас.

— А тут, — мріяла я, — буде простора кухня, де я буду готувати наші улюблені страви. І жодних черг у ванну, як у твоїй міській квартирі!

Перше, що ми зробили, — це прибрали стару, неефективну піч. Ми встановили сучасну опалювальну систему від газового котла, провели воду, обладнали санвузол. З’явилися всі ті міські зручності, без яких важко уявити комфортне життя.

Ремонт тривав майже два роки, і кожну вільну хвилину ми проводили в цьому будинку, перетворюючи його на родинне гніздо. Ми планували прибудову, щоб розширити житловий простір.

— Нам потрібно більше місця, — казала я Кирилові, — у нас скоро з’являться наші принцеси.

Я була в приємному очікуванні, носила дівчаток-близнючок. Наша сім’я мала збільшитися вдвічі, і ми були на сьомому небі від щастя. Саме в цей момент, коли ми обговорювали креслення майбутньої прибудови, на горизонті з’явилася Валентина Степанівна.

Валентина Степанівна, прийомна мати мого чоловіка, нещодавно розлучилася зі своїм другим чоловіком. Уся проблема полягала в тому, що квартира, де вони жили майже п’ять років, належала йому. Вони «не зійшлися характерами», і він просто попросив її залишити житло.

Але як Валентина Степанівна опинилася в такій ситуації? Я швидко дізналася історію, яка багато чого пояснила.

Перед цим другим шлюбом вона продала свою власну, простору квартиру. Отриману суму вона розділила на чотири частини: три великі конверти вручила своїм трьом рідним синам, а залишок залишила собі для власних потреб.

Кирило, як прийомний син, не отримав нічого.

— Вона взяла мене із жалості, Соломіє, — розповідав мені Кирило, коли я вперше почула цю історію, – Тому, напевно, вона і не вважала мене «рідним» сином, коли ділила майно.

За п’ять років життя з другим чоловіком її частина грошей, звичайно, «розчинилася» у щоденних витратах і дрібних потребах. Після розлучення вона залишилася без будь-яких заощаджень і без житла.

І ось, трапилася парадоксальна ситуація: жоден із її рідних синів, яким вона свого часу допомогла придбати власне житло чи суттєво поліпшити його, не захотів приймати матір до себе. Вони вигадали безліч причин: у когось квартира занадто мала, хтось очікує ремонту, хтось просто «не може жити під одним дахом з матір’ю».

— Уявляєш, — Кирило був обурений, — вони відхрестилися, хоча всі троє досить заможні люди. Їм не потрібно рахувати копійки до зарплати.

Методом виключення, «крайнім» залишився мій Кирило, прийомний син, який не отримав від матері жодного грошового внеску на своє життя.

Кирило, мій чоловік, дуже добра людина, і я його чудово розумію. У нього сформувався справжній комплекс провини. Він відчував, що «повинен» відплатити їй за те, що вона врятувала його.

— Я мушу їй допомогти, Соломіє, — казав він мені, дивлячись у вікно, — вона мені не рідна, але вона дала мені дім, коли мені було дуже важко. Я не можу просто її залишити.

— Кириле, я це все розумію, — намагалася я достукатися до нього, — ти маєш добре серце. Але ти не зобов’язаний відплачувати їй ціною нашого спільного спокою і майбутнього нашої родини. А її рідні сини? Чому ти не вимагаєш допомоги від них?

— Вони просто не хочуть, — він лише знизував плечима.

Я, звичайно, була не в захваті від такої перспективи. Характер у Валентини Степанівни, як я знала, був дуже «не цукровий». Це була жінка-маніпулятор, яка звикла командувати і вважала свою думку єдино правильною.

Я була впевнена: під одним дахом із нею ми не зможемо жити нормально, особливо в умовах обмеженого простору.

Я спробувала знайти компроміс.

— Добре, Кириле, — запропонувала я, — якщо ти так наполягаєш, давай поговоримо з твоїми зведеними братами. Вони ж люди при грошах! Нехай вони фінансово допоможуть нам із будівництвом. Ми зробимо прибудову з окремим входом для Валентини Степанівни. У неї буде своя кімната, свій простір, і вона не буде постійно втручатися в наше життя.

Кирило зателефонував братам. Вони, звісно, відхрестилися.

— Ой, Кириле, — казав один, — у мене зараз сам знаєш, як із бюджетом. Іпотека, кредит. Не можу.

— А мені, — казав інший, — потрібні кошти на розширення бізнесу. Вибач, брате, але це твій обов’язок. Ти ж чоловік! Знайдеш вихід.

Ситуація здавалася безвихідною. Я постійно відчувала внутрішню напругу і не знала, як вирішити це питання безболісно для всіх.

— Соломіє, ну, ми ж будемо жити тільки «тимчасово» разом, — знову повторював Кирило, намагаючись переконати себе. — Вона обов’язково знайде собі інший вихід.

— Кириле, — я дивилася на нього з гіркотою, — ти сам віриш у це «тимчасово»? Я ж знаю: щойно вона тут оселиться, її звідси не виженеш. Вона почне контролювати наш побут, вказувати, як нам потрібно будувати, як виховувати дітей. Вона втрутиться в кожну нашу сферу життя. А ти ніколи не скажеш їй «досить». Твоє почуття провини сильніше за тебе.

— Я буду її контролювати! — запевняв він мене. — Я буду на твоїй стороні!

— Добре, — я підняла руки, здаючись, — а що ти скажеш, якщо вона почне коментувати моє харчування? Я ж вагітна.

Якось ми вже мали гостру розмову:

— Соломіє, ти маєш їсти більше молочного, — казала мені Валентина Степанівна під час одного з візитів, — у тебе ж двійнята. А ти виглядаєш, як висушена квітка!

— Валентино Степанівно, — відповіла я тоді, — мій лікар мені призначив спеціальну дієту. Я контролюю своє харчування.

— Лікар! — вона презирливо махнула рукою. — Та що вони розуміють! Я трьох синів виростила, і знаю краще за твого лікаря!

Я знову подивилася на Кирила, який намагався уникнути мого погляду.

— Ось так буде щодня, Кириле. А я не хочу, щоб наш дім перетворився на арену для з’ясування стосунків. У мене скоро народяться діти. Мені потрібен спокій, а не постійна емоційна напруга.

Я дійшла до останньої межі. Я справді не хотіла руйнувати нашу сім’ю, йти жити до своїх батьків. Але я розуміла, що якщо Валентина Степанівна переїде, я не витримаю. Я відчувала, що це мій єдиний вихід.

— Кириле, — сказала я тихо, але остаточно, — якщо вона переїде до нас, я поїду до своїх батьків. Я не можу тут залишатися. Я не можу ризикувати здоров’ям дітей і своїм власним заради твого обов’язку. Мені шкода.

Це був мій останній аргумент. Кирило зблід і ніби аж захитався. Сказав, що не очікував від мене такого і вийшов.

Сьогодні я збио=раю свої ечі доки названа мама мого чоловіка перевозить у наш дім свої. Кирило навіть в очі мені не дивиться, вдає ображеного.

А мені так гірко: невже вдячність до чужої людини сильніша від обов’язку перед сім’єю?

Головна картинка ілюстративна.