fbpx

Перепрошую, я маму доглядала, то яка різниця, хто хату будував, якщо вона має дістатися мені? Тим більше, що я одна її й потребую по-справжньому!

Я певна, що правда на моєму боці, бо саме я маму доглядала, а як відомо, хто маму доглядає, того й спадок. Це неписаний закон, який всі знають. Але, видно, не братова, яка вже розкрила рота, що їй треба хати.

Ми з багатодітної родини, нас було у мами двоє, я старша і брат, але потім, коли мамі було сорок років, вона привела на світ ще й Сергія. Наче так виходило, що він має батьків на старості й глядіти і ми не дуже з братом тому противилися, бо кожен мав свою родину, Федір взагалі виїхав за кордон і там живе та не планує вертатися.

Я вийшла заміж в місто і перехрестилася, що не буду вже в селі нічого робити. А от Сергій лишився і був певен, що то його і давай хату переобладнувати та ремонт робити.

Я до того ніякого відношення не мала, хай собі що хоче те й робить, бо до матері рідко приїздила, свекри жили під містом і залюбки брали до себе дітей, а ми з чоловіком мали собі вихідні.

Звичайно, що на мамин день народження всі ми приїздили і на великі свята теж були. Мама не могла натішитися, які ремонти поробив Сергій:

– Яка добра дитина, а чогось долі не має, коли він вже жениться?

Я тим не дуже переймалася, бо мені що до брата? Але тут сталася несподіванка – брат женився і то переїхав жити до жінки! Для мами з татом, то була така несподіванка, що й словами не передати, адже вони були певні, що Сергій їх на старість зайде.

А Сергій не просто одружився на сторону, а ще й в іншу область, тому не приїжджав часто, хіба на великі свята, бо вже там і діти пішли, і все інше.

І отут хто лишився – я. Хотіла я того? Аж ніяк! Мені було добре в місті і я б радо так жила і ні до кого не їздила, але ж ні – то приїдь, бо треба допомогти з господаркою, то приїдь, бо нам сумно, то переїдь, бо ми вже старенькі.

Прийшлося мені з чоловіком переїхати до батьків, квартиру залишили дітям, вже вчаться, то якось розберуться, а самі отак доїжджали на роботу. Теж, знаєте, не з медом їздити туди-сюди, бо вже мій вік не той. То машина зламається і їдь на автобусі, то замело, то відлига, то дощі…

Не тішило мене село зовсім, я ніколи не хотіла в нього вертатися, але через себе переступила і виконувала свій обов’язок десять років! Де була братова і Сергій любий? Де? Вони жили у своє задоволення і їх нічого не хвилювало.

І ось не стало тата, а за ним і мами. Я на свої гроші все зробила, хоч Федір вислав був тисячу і Сергій пару гривень приніс, але ви бачили ціни на пам’ятники і на продукти? Мені ще добру суму довелося докласти.

І ось на поминках відкривається рот у Ганни, братової, сказати, що хату будував Сергій і ми маємо її продати.

– Тобі дамо третину, Ольго, бо ти батьків доглядала, як-не-як, але дві третини ми беремо собі, бо цю хату будував Сергій! Нам гроші потрібні.

Я втратила дар мови. А ми куди маємо дітися, якщо ми теж продали квартиру в місті і поділили між дітьми, щоб ті собі мали на першу дольову участь. Ми ж були певні, що вже тут і віку свого доживемо, а тут на тобі!

Я з цим зовсім не згодна, мама ніякого заповіту не лишала, тому між нами тепер отаке. Я вважаю, що з морального боку, Сергій взагалі не має на хату претендувати і навіть думати. Хіба не так?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page