Те ніжне почуття між мною та вродливою сільською дівчиною зародилося в стінах професійно-технічного училища міста Охтирка. Тоді, в сімдесятих роках, понад усе цінувалися щирість і скромність. Ситцева сукенка, витончена фігурка, довга темна коса настільки увійшли в мої мрії і сни, що я, майбутній кіномеханік, почав писати вірші.
Ми обоє із завмиранням серця чекали великої перерви, щоб обмінятися хоча б поглядом. Згодом я дізнався, що дівчину звати Лідою і вона вчиться на штукатура-маляра.
Моя симпатія до Ліди швидко переросла в кохання. Я побачив у ній ту єдину, омріяну жінку, з якою хотів би не розлучатися все життя. Не тільки вродливу, а й добру душею. Ліда, напевно, теж була не проти наших подальших стосунків. Проте… Наша несмілива ніжність так і не розквітла — доки я збирався з духом, аби підійти до своєї Мрії, ми закінчили навчання і роз’їхалися.
Зустрілися через багато років, і, як водиться, зовсім випадково. Наші стежки перетнулися в Сумах, в одному з медичних закладів міста. Я настільки зрадів тій зустрічі, що сказав прямо: «Як же ти мені в юності подобалася, Лідо!»
«Перерва, протягом якої ми не бачилися, була занадто довга, — відповіла вона, збентежено усміхаючись. — Мої діти виросли й одружилися, із внуками тепер «воюю». Я не звинувачую тебе, що не насмілився тоді зробити кроку назустріч, та й моєї провини в тім немає. Мабуть, сама доля не захотіла нас поєднати…»
Мені було радісно і боляче водночас. Дізнався, що Ліда заміжня і проживає в одному з мальовничих сіл Охтирщини, де повітря настояне на ароматах соснового лісу. Здається, все у неї гаразд. А я, хоч і не можу милуватися її вродою, дарувати їй улюблені квіти, все одно — вдома чи в дорозі — подумки… не розлучався з нею. Кохання було, є і завжди буде в людському житті. Хотілося б, щоб так зараз подумав навіть той, хто зневірився в ньому.
Автор – Іван СЕРГІЄНКО, с. Качанівка Охтирського району Сумської області.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
