Мені 60 років, і я — найзатребуваніша людина в нашій родині, де в одній квартирі живуть чотири покоління: моя мама Надія Іванівна, якій 82, я, моя донька Софія, якій 30, і мій шестирічний онук Максим.
Мій син Тарас, якому 35, живе окремо, але й він із дітьми частенько навідується до нас. Усі чомусь вважають, що я — універсальний помічник, який завжди мусить усе встигати: доглядати маму, готувати для доньки, займатися онуками.
Я люблю свою сім’ю, але останнім часом відчуваю, що мені голова йде обертом від обов’язків. Мама ображається, якщо я не приділяю їй уваги, донька чекає, що я вирішу всі її побутові проблеми, а я просто втомилася.
І найгірше — я не знаю, як це зупинити, не образивши нікого.
Я прокинулася о шостій ранку від звуку будильника. Сонце ледь пробивалося крізь штори, а в квартирі вже панувала тиша, яка буває тільки перед бурею.
Мама ще спала, Софія готувалася до роботи, а Максим, мій онук, уже вовтузився у своїй кімнаті, шукаючи улюблені іграшки. Я знала, що за годину почнеться: мама попросить заварити їй трав’яний чай, Софія залишить список страв, які я маю приготувати, а Максим нагадає, що сьогодні у нього гурток малювання. І я, як завжди, побіжу виконувати все це, бо хто, якщо не я?
— Олено, ти вже встала? — почувся голос мами з її кімнати. Її тон був, як завжди, трохи буркотливий, але з ноткою очікування.
— Так, мамо, встаю, — відповіла я, натягуючи халат. — Чай заварювати?
— А що, я сама маю піти й зробити? — у її голосі прослизнула образа. — Ти ж знаєш, що мені важко ходити зранку.
Я зітхнула. Мама завжди так: сама придумає, що я щось не так зробила, і сама ж образиться. Я пішла на кухню, поставила чайник і почала готувати сніданок. Софія якраз вибігла з ванної, тримаючи в руках телефон.
— Мам, я сьогодні затримуюся на роботі, забереш Максима зі школи? — вона навіть не підняла очей від екрана. — І, до речі, зроби, будь ласка, борщ на обід, а то я вже тиждень без нього.
— Софійко, я ж учора готувала борщ, — обережно сказала я, намагаючись не звучати роздратовано. — Може, щось інше?
— Ой, мам, ну ти ж знаєш, як я люблю твій борщ! — вона нарешті відірвалася від телефону і посміхнулася. — І Максим його обожнює. Правда ж, Максиме? — гукнула вона в бік дитячої.
— Правда! — відгукнувся онук, вибігаючи з іграшковим мечем у руках. — Бабусю, а можна ще оладок?
Я кивнула. Я люблю готувати для сім’ї, але іноді здається, що я — не мама і бабуся, а якийсь універсальний сервіс. І найгірше, що я не знаю, як сказати про це вголос, щоб нікого не образити.
Після сніданку я відвела Максима до школи, а сама побігла на ринок за продуктами. Повернувшись додому, застала маму за переглядом старого фотоальбому. Її обличчя було задумливим, а очі блищали, ніби вона згадувала щось приємне.
— Олено, подивися, яка я тут молода була, — сказала вона, простягаючи мені альбом. — І тато твій ще живий… Ех, як швидко час біжить.
Я сіла поруч і поглянула на фото. Там була мама в молодості, з пишною зачіскою, поруч стояв тато, усміхаючись. Я була маленькою, років п’яти, у вишитій сукенці, тримаючи їх за руки. Ці спогади завжди гріли душу, але водночас нагадували, як багато змінилося.
— Мамо, ти була красунею, — сказала я щиро. — І тато такий щасливий тут.
— Атож, — вона зітхнула. — А тепер я стара, і ти мене зовсім не слухаєш.
Я ледь стрималася, щоб не закотити очі. Знову почалося.
— Мамо, як це не слухаю? Я ж щодня тобі допомагаю, — мій голос тремтів від стримуваних емоцій.
— Допомагаєш, але якось не так, — вона склала. — От Софія з Максимом до мене завжди з повагою, а ти вічно зайнята, вічно щось своє робиш.
— Мамо, я не вічно зайнята, я просто намагаюся всіх вас обійти! — слова вирвалися швидше, ніж я встигла їх зупинити.
Вона змовкла, подивилася на мене з образою і відвернулася до вікна. Я відчула, як душа стискається. Чому кожен наш діалог закінчується так? Я ж не хочу її засмучувати, але й вона не бачить, як мені важко.
Того ж дня ввечері приїхав Тарас із дітьми — п’ятирічною Анею та трирічним Іванком. Софія ще не повернулася з роботи, а Максим уже гасав по квартирі з двоюрідними братом і сестрою. Я намагалася готувати вечерю, коли Тарас зайшов на кухню.
— Мам, ти як? — він обійняв мене, але я відчула, що він трохи напружений. — Виглядаєш втомленою.
— Та нормально, Тарасе, — я змусила себе посміхнутися. — Просто день насичений.
— Мам, ти ж знаєш, що можеш сказати, якщо тобі важко, — він сів за стіл, тримаючи в руках чашку чаю. — Ми з Оксаною можемо частіше забирати дітей, щоб ти відпочила.
Я зітхнула. Тарас завжди був уважним, але я знала, що в нього своя сім’я, своя робота. Не хотілося його обтяжувати.
— Та нічого, я справляюся, — сказала я, хоча всередині відчувала, що це неправда.
— Мам, серйозно, — він нахилився ближче. — Ти не мусиш усе тягнути сама. Я бачу, як тобі важко. І з бабусею, і з Софією.
Я здивовано подивилася на нього. Невже він помітив?
— Тарасе, я не знаю, як це змінити, — зізналася я. — Мама ображається, якщо я не приділяю їй уваги. Софія вважає, що я мушу їй допомагати, бо вона працює. А я просто не встигаю.
Він кивнув, задумавшись.
— Може, поговорити з ними? — запропонував він. — Відверто, усією сім’єю. Бо так ти себе заганяєш.
— Поговорити? — я нервово засміялася. — Мама скаже, що я її не поважаю, а Софія — що я не розумію, як їй важко.
— Мам, але ти ж не можеш усіх рятувати, — він узяв мене за руку. — Ти маєш право на своє життя.
Ці слова зачепили щось глибоко всередині. Право на своє життя. Я давно про це не думала. Але як це зробити, коли вся сім’я залежить від мене?
Наступного дня я вирішила спробувати поговорити з Софією. Вона сиділа на дивані, гортаючи щось у телефоні, поки Максим малював за столом.
— Софійко, можна тебе на хвилинку? — я сіла поруч, намагаючись звучати спокійно.
— Що таке, мам? — вона відірвалася від телефону, але я бачила, що вона трохи нетерпляча.
— Я хотіла поговорити про нас, — почала я обережно. — Про те, як ми живемо. Мені здається, що я трохи перевантажена.
Вона здивовано підняла брови.
— Перевантажена? Мам, ти ж удома, не працюєш. Я ж мушу бути і мамою і татом одночасно. Я тебе перевантажую хочеш сказати? Цікаво чим? Син мій – дорослий хлопчик, він сам уже й одягнеться і поїсть. Тобі їсти насипати важко, чи як?
— Софіє, ти все перекручуєш, — спробувала я спокійно. — Я не кажу, що ви щось робите зле. Я кажу, що мені важко. Я втомлена. Я хочу бодай трохи часу для себе, не між борщем і пральною машиною.
— Ну то скажи прямо: ми тобі заважаємо! — раптом різко сказала вона. — Я й так тягну все на собі, ще й від мами отримую докори. Дякую, мам, дуже “приємно” це чути.
— Софіє, я не це мала на увазі.
— Ні, все ясно, — вона встала. — Я й раніше помічала, що ти якась невдоволена, але не думала, що настільки.
Наступного ранку я спробувала ще раз, тепер із мамою. Сіла поруч, дала їй чаю.
— Мамо, ти не думала, що мені теж іноді потрібна підтримка? Просто щоб хтось побув поруч, не з претензіями, а по-людськи.
Вона поглянула на мене поверх окулярів і відповіла тихо, але твердо:
— Це твій обов’язок, Олено. І мені вже багато років. Маю право вимагати поваги, а не чути, що я комусь тягар.
— Я не казала, що ти тягар! — я ледь не плакала. — Але мені справді важко, мамо.
— Ну якщо важко, то ніхто тебе не тримає, — знизала вона плечима. — Іди, як хочеш. Але не думай, що тебе хтось зрозуміє.
В ту ніч я довго лежала без сну. І зрозуміла: я вже зробила все, що могла. Наступного дня Тарас зателефонував і сказав, що оплатив мені місяць відпочинку в Карпатах. Я зібрала речі й поїхала. Без довгих прощань. Нікого не попередивши, хіба з потягу.
У Карпатах я вперше за довгий час прокинулася без будильника й без чужих очікувань. Там я зрозуміла — я більше не хочу повертатись до того життя. Я хочу змін. І через три тижні я подала документи на роботу в Чехії. Вирішила: поки маю сили — спробую.
Коли сказала про це рідним, ніхто не сказав “молодець” чи “правильно зробила”. Лише здивування й образа. Софія кинула:
— Ти серйозно? 60 років і ніякої відповідальності, мамо. – і кинула слухавку.
А мама сказала:
— На старості років вирішила тікати, як дівчисько. Ти ніколи не вміла бути дорослою. Я завжди знала, що так буде, і в кого ти узагалі пішла?
Я не відповідала. Я вперше в житті нікому і нічого не була винна. Не бавила дітей, не працювала на трьох роботах, аби дати освіту донці, не гойдала ночами онука, бо донька працює і їй важко і вона не витримує дитячго плачу, тому мусить вийти з дому на роботу, хай за копійки, але все ж.
Я тепер не мушу догоджати здоровій і активній матері, яка вирішила, що чим більша цифра у паспорті, тим більше я всього їй повинна. Все піднеси, подай і отримай на горіхи, бо ж не так і без поваги.
Нині я належу тільки собі. І хіба це — не правильно?
Головна картинка ілюстратвина.
