Я часто телефонувала свекрусі аби попросити її допомоги, проте, вона тільки виливала мені свої жалі, що я у неї сина забрала, що він не приходить часто, що змарнів, що спокою не має. Але не приходила допомогти з дитиною, та ні з чим.
І тоді я довго телефонувала аби благати її по допомогу – Ігор почав бігати до однієї, я готова була пробачити, тільки б він перестав це робити.
– Що знову?, – свекруха була явно не в настрої.
– Тамаро Василівно, Ігор когось має. Поговоріть з ним.
– Звичайно, що має. У мене не син, а красень. Сподіваюся та жінка набагато краща за тебе.
– Але у нас дитина, Лізоньці потрібен тато!
– Мені теж був потрібен син, то де він?
– Тамаро Василівно, ви ж знаєте, що Ігор сам не хоче до вас ходити.
– Нічого подібного! Совість є таке казати? Він мені каже, що ти його замість няньки взяла до дитини, він і хвилини спокою не має! От тепер і перепочине. Тепер йому буде набагато краще.
Сім’ю зберегти не вдалося, як я не просила чоловіка одуматися, але він наче мене не чув. Сказав, що йому нудно.
Чекайте, я мала на голові ходити і жонглювати тарілками аби йому було весело?
Далі переїхала до мами, шукала нову роботу, складала себе докупи і жила своєю донечкою.
Аж тут дзвінок з невідомого номера. Я не беру в такі моменти слухавку, відколи мені з такого номера надсилали фото Ігоря.
Але номер набридав і десь через день я таки взяла.
– Ну нарешті! Як до мене видзвонювати, то я брала слухавку, а ти що таке робиш?
А, свекрухи, я ж номер видалила, що його, що її.
– Ну що? Сіла трохи маком? Тоді вертайся назад, Ігор готовий тобі пробачити.
– Що?, – я мало не зареготала.
– Пробачити тобі готовий, так що спіши, поки якась інша його не забрала. Ти ж знаєш, охочих – купа, але я подумала про тебе, як не як, дитина у вас.
– Справді, а скільки дитині років?
– Ти мене питаєш? Ти ж мама.
– А як звати?
– Слухай, я й твоє ім’я забуваю, а ти тут мені перевірки влаштовуєш. Я тобі першій пропоную, не хочеш – так і скажи.
– Не хочу, – чесно зізналася я.
Але історія на цьому не завершилася. Раптом я побачила Ігоря з букетом квітів, йшов до мене і усміхався тією усмішкою, від якої у мене колись метелики в животі літали.
– Катю, яка ти гарна, це тобі.
Цей голос, цей тембр, так і хотілося закрити очі, і вернутися в ті часи, коли я була щаслива з ним. Але, добре, що очі мої були відкриті і я добре бачила, що переді мною людина, яка знову хоче всістися мені на шию. Буде робити вигляд, що глядить дитину та шукає роботу, а насправді, житиме за мій рахунок, на всьому готовому.
Знаєте, кажуть, що можна книжку читати вдруге і якось все переосмислювати, але ж фінал це не змінить аж ніяк. Так і тут, можна вертатися до людини, але ж не тоді, коли вона робить тобі послугу, що вертається, замість того аби перепрошувати самій.
А ви давали другий шанс і чи стали від цього щасливою?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
