Тещин язичок!
— У моєї дочки має бути весілля! Вона не на смітнику себе знайшла! – Заявила вона батькам майбутнього нареченого.
— Ми розуміємо, що не на смітнику. Тому й не заперечували, що наш Костя і ваша Поліна розпишуться. Хоча їм спочатку непогано було б доучитися. Але це їхнє рішення, і ми його поважаємо. Нині Костя не в змозі оплати свято. Ми, звісно, готові допомогти у межах розумного, і, якщо хочете долучитися, із задоволенням вислухаємо вас, — однією рукою тримаючи слухавку, а іншою помішуючи дитячу кашку, відповіла майбутня свекруха.
—Це нечувано! Ну і свекруху ти собі вибрала! – Поклавши слухавку, відкинулася в кріслі Лілія, мама Поліни.
— Я не її обрала, мамо, а Костика. Ми з ним кохаємо один одного і хочемо бути разом.
— А весілля?! Розкішна сукня, лімузин, ресторан? Ти в мене єдина донечка, і я багато років мріяла погуляти на твоєму весіллі! – від розчарування у Лілії виступили сльози.
— Мамо, ти що, мамо… ну, ми придумаємо що-небудь, — пообіцяла Поліна, і чмокнувши заплакану матір у лоба.
— Дожити б, ти ж знаєш, що в мене серце барахлить! — Лілія обняла доньку і глибоко зітхнула. План вдався. Жінка виховувала Поліну без батька, віддала їй найкращі роки життя, і сподівалася, що донька вибере собі чоловіка серйознішого за бідного студента, який підробляє вечорами на заправці. Зате тепер вона була впевнена, що весілля буде. А якщо ні, що ж, така доля.
Поліна довго думала, як сказати Кості про те, що їм потрібне весілля “як у людей”, і не придумала нічого кращого, окрім щиро розповісти, що мама мріяла про це весілля ледь не з її народження.
— Треба було відразу розписатися, – похмуро сказав Костя, вислухавши Поліну.
— Але як же… так не роблять, треба взяти благословення у батьків, показати їм, що нам важлива їхня думка! — Заперечила Поліна.
— Поліночко, але… ми ж рахували вже. Якщо ресторан ще потягнемо, і то, в розрахунку, що зможемо покрити витрати весільними подарунками, то лімузин та розкішну сукню, ніяк.
— Ну і не треба лімузина, а сукню можна взяти в оренду! – радісно закивала Поліна.
Костя глибоко зітхнув та пообіцяв поговорити з батьками. Поліна зателефонувала увечері. Мама знову накрутила її, почала говорити, що Костя знайде гроші, якщо він справжній чоловік. Інакше вона, Лілія, може засумніватися у щирості його почуттів до доньки. Він нічим не кращий за батька Поліни — поживе, поки молоді і кине! Усі вони однакові.
— Ну що там, розмовляв з батьками? — спитала Поліна, розчісуючись перед дзеркалом. Вона подобалася собі — довге волосся, великі очі, чуттєві уста. Мама права, вона може запаморочити голову будь-кому.
— Побалакав, — відповів Костя.
— І?
— Мої погодилися оплатити банкет на десять осіб та лімузин.
— Справді? Чудово, Костику, чудово! А.. що в тебе такий голос не радісний?
Костя змовчав.
— Ну? — Поліна нетерпляче накручувала локон на палець.
— Мені незручно, що батьки оплачуватимуть наше весілля. Це якось не по-дорослому. Ми ж з тобою хотіли влаштувати бенкет на річницю, коли буде легше з грошима… я сам хотів…
— Мені все ясно, — з гіркотою в голосі промовила Поліна, – власна гордість тобі дорожча! — вона поклала слухавку, вимкнувши телефон. Нехай мучиться, усвідомлює, як він її образив! Вона знову подивилася на своє відображення у дзеркалі. Поправила волосся. Хмикнула і пішла розповідати матері про розмову. Вона розповідала їй майже все, але коли мова йшла про осуд Кості — вдячнішого слухача, ніж Лілія Дмитрівна, годі було й шукати.
— Правильно, нехай подумає,— вдоволено посміхнулася мама,— нікуди він не дінеться, он, ти в мене яка красуня!
— А раптом дінеться? — раптом стрепенулася Поліна.
— А хоч би й так! Невелика втрата! Ромео знайшовся мені! — раптом прорвало Лілію, — я тебе не для того ростила, щоб якийсь бідака тобою тішився.
— Мамо, ти… навіщо так? — донька дивилася на неї сповненими нерозуміння очима, і мама зрозуміла, що дарма дала волю почуттям, забувши про почуття доні.
— Ну вибач!
Вона підійшла і пригорнула доньку до себе:
— Просто стало так прикро за тебе! Он, Оленка вийшла заміж за француза, весілля було в Провансі! Я бачила фото, мені мама Оленки показувала. Нещодавно вона повернулася з Франції – мрійливо розповідала Лілія.
— Мамо, але ж чоловік Олени не просто француз, він вдвічі старший! Такого життя ти для мене хочеш?
— Ну, що ти, Поліночко! Ти ж не Оленка, ти он яка у мене! Красунечка!
Поліна пішла в коридор і увімкнула телефон. Але він мовчав. Гордість не дозволила їй зателефонувати коханому. А Костя втомився слухати нескінченні повтори оператора.
Вони зустрілися на вулиці, їхні вузи були поряд. Поліна йшла з однокурсниками, її підтримував під лікоть Лукаш із паралельної групи. Побачивши, що Костя дивиться на них, вона хотіла піти до нього, але тут до Кості підскочило якесь незрозуміле дівчисько і потягло за собою, у бік лавок, де відпочивали студенти. Тоді Поліна міцніше взяла під руку Лукаша і пішла з ним, гордо піднявши голову.
Минуло кілька тижнів. Пізнього вечора у квартирі Семенюків пролунав дзвінок у двері. Батьки, уклавши молодшого брата Костика, вже збиралися спати, Костя був у своїй кімнаті. Він почув тривожний голос, що здався йому знайомим, і вийшов у коридор.
— Костику, дорогесенький, пробач мені! — заголосила “майже” теща, — ой, що ж діється!
У Костянтина перехопило подих:
— Щось із Поліною?
— Так, так… Вона сьогодні пішла з дому! Я хотіла її повернути, але вона… до Лукаша пішла, назовсім! Він з якихось нетрів до нас, за квотою.. Тато голова сільради. Вона мені посвідчення показала, і сказала, що її Лукаш нічим не гірший за чоловіка Оленки, навіть молодший, тільки бідний! Костику! Поверни її!
— Якої Оленки? – Не зрозумів Костя.
— Та не має значення! Поверни Поліну! — плакала Лілія Дмитрівна.
— Якщо вона сама пішла до нього, я жалкую, але не можу вам допомогти, це її вибір, — сказав Костя.
— Як так? Одружитися хотів, а тепер шкодуєш? — Лілія, переставши голосити, вчепилася в Костю, але він спокійно відчепив її руки від футболки.
— Але ж не одружився. Завдяки вам!
Знову сплакнувши, Лілія повільно вийшла з квартири. Костя зачинився у своїй кімнаті. Батьки дослухалися — тихо. Напевно, ліг спати. Нелегко йому, дуже він Поліну кохав. Ні з ким після цього не зустрічався. Натомість зосередився на навчанні, хоч якийсь плюс.
Батьки вже спали, як раптом їх розбудив брязкіт замка. Мама постукавши, відчинила двері кімнати сина. Костика там не було. Жінка не могла заснути майже до світанку, боялася, що з сином щось трапиться, він, напевно, пішов до гуртожитку, де жили немісцеві студенти. Вранці Костя зателефонував і сказав, що все гаразд, він їде до інституту. На запитання, де був, сказав, що увечері все пояснить.
Увечері він прийшов не один, а з Поліною. Вона була тиха та скромна, але її очі сяяли від щастя. Безіменні пальці правих рук Костика та Поліни прикрашали новенькі обручки.
— Мамо, ну ось. Поліна тепер твоя офіційна невістка! Привітай нас!
Не кажучи ні слова, новоспечена свекруха обійняла обох. Удвох, свекруха та невістка зготували цілком святковий стіл. Костя збігав по випивку для святкування.
Повернувшись із роботи, батько сімейства був приємно вражений:
— З якого дива свято? — спитав він, цілуючи дружину.
— А у нас скромне сімейне свято, весілля! – Вона кивнула на молодих, – тебе чекаємо, щоб почати.
— То це… а мама нареченої де ж? — прошепотів батько на вухо дружині, але Поліна почула.
— Я… я зателефонувала їй, вона зараз підійде, — Поліна опустила очі. Вона боялася засмутити Костю, але той був такий щасливий, що ніщо не могло зіпсувати йому настрій.
За півгодини з’явилася теща. Сівши за стіл, вона казна-звідки дістала пухкий конверт.
— Дорогі… — вона встала й прокашлялася, — ось, вам… на подорож, — простягла конверт Кості. Вибачте мене, заради бога! Я звільнила для вас велику кімнату, живіть!
— Ну ні! – запротестували свекри, – жити молоді будуть у нас!
Молодята сиділи, тримаючи один одного за руки, і посміхалися, дивлячись на цю суперечку. Коли пролунав ще один дзвінок, всі здивувалися, крім них. Тато Кості пішов відкривати і повернувся із незнайомим чоловіком.
— Ось, — представив він гостя, — прошу любити і шанувати, це тато нашої нареченої, Денис Андрійович!
Чоловік вклонився, а Лілія Дмитрівна, відкашлявшись і віддихавшись, підняла на колишнього чоловіка злі очі.
— Прискакав! Де ти був 20 років?
— Мамо… пробач, це я знайшла тата. Ти так багато недоброго про нього розповідала — мені стало шкода, і я вирішила його розшукати! — Поліна підійшла і обійняла батька.
— А я виявився не монстром! — усміхнувся той, сідаючи на запропонований стілець, — дякую! – Він поцілував руку господині, дружньо кивнув господареві.
— І давно? — поклавши лікті на стіл, і підперши щоки, — спитала Лілія.
— Що давно? — не зрозумів запитання.
— Давно вона знайшла тебе? — Лілія перевила на доньку недобрий погляд.
— Років зо два тому. Я якраз аліменти виплачувати закінчив. Вона ж не знала про них, правда? Звідки у випивохи гроші?
— Та на! Ось вони, твої аліменти! Всі тут! — вона почала обмацувати кишені, але згадавши, що вручила конверт, подобріла: — це мій подарунок на весілля доньки! А що ти подарував? — вона обвела поглядом присутніх, яким чомусь стало соромно бути свідками цієї негарної сцени.
— Каву, чаю, ніхто не хоче? – Запитала мама Кості, – у нас десерт смачний!
— Для кави запізно, для чаю зарано, — Денис Андрійович підвівся і підняв свій фужер: — Пропоную випити за здоров’я молодих!
Усі дзеленькнули келихами. Лілія Дмитрівна не зводила з Дениса Андрійовича підозрілого погляду.
— Щось гірке! — зморщився він.
— А ти хіба купував його! Пий, що дають, і дякуй, тим більше, вистачило нахабства прийти без подарунка! —зловтішаючись шепотіла Лілія Дмитрівна собі під ніс.
— Гірко! — хором вигукнули свекри, і за ними Денис Андрійович, а теща, усвідомивши помилку, зніяковіло опустила очі.
Застілля продовжилося. Батько Поліни всім дуже сподобався, він багато та цікаво розповідав про свою роботу.
— Гаразд. Мені пора! — глянувши на годинник, раптом заметушився він, — потяг не чекатиме!
— Тату, ну ти що… так мало, — засмутилася Поліна, у мене ж весілля!
— Вибач, люба, але я справді не можу залишитися! Приїжджайте до мене, адресу я тобі залишив… там, — він обійняв він дочку, і взявши її руку, поклав у неї довгу коробочку. — Від щирого серця вітаю! Живіть щасливо!
Він попрощався зі сватами, хотів попрощатися і з колишньою дружиною, але та відвернулася, всім виглядом показуючи свою неприязнь. Коли він пішов, вона невимушено заговорила про весільну подорож, рекомендуючи молодим вирушити до Туреччини.
Коли Поліна відкрила коробочку, вона ахнула.
— Що там? Чупа чупс? — нетерпляче вигукнула Лілія Дмитрівна.
У коробочці лежали ключі та записка від батька, що він дарує молодим свою квартиру. Вона зовсім невелика, але ж треба з чогось починати.
— Ой, Ліліє Дмитрівно, у вас щось червоне на губах! — занепокоїлася мати Кості, простягаючи серветку. Та взяла і вибігла у ванну.
Повернувшись, решту вечора вона мовчала, не їла і не пила — було боляче. Бо ж прикусила язика.
Фото: ілюстративне.
