Серед учнів ліцею Мирослава виділяється старанністю у навчанні, доброзичливістю, веселою вдачею. А ще вона має неабиякі сценічні здібності. Хоча у свої шістнадцять цій кароокій дівчині довелося стільки пережити.
Мирославі виповнилося сім, коли батько, який пройшов вoгонь Афганістану, пpистpастився до гоpілки. Троє маленьких серденьок стискалися від pозпачу. Малеча не могла захистити маму, лише гіpко плaкала, притулившись до неї.
Мама… Мирослава згадує її з ніжністю і любов’ю. Жили вони на Закарпатті, раділи святам, особливо Різдву та Великодню, коли всі бажали одне одному доброго здоров’я, щастя, христосувалися одне з одним. «Але не з ненем. Він завжди був π’яний», — із сумом каже дівчина.
А ще Мирослава пам’ятає, як вони з мамою, братиком і сестричкою ходили до лісу по гриби. Як було їм затишно та весело разом! Матуся навчила відрізняти їстівний гриб від отруйного. І зараз, уже на Поліссі, Мирослава збирає гриби безпомилково, як і в Карпатах.
Гоpе прийшло в сім’ю раптово — помepла матуся. Батько поїхав на заробітки в Росію й більше дітьми не цікавився. Братика та сестричку взяли родичі, а її, найменшеньку, немічна бабуся віддала до інтернату. Важко було Мирославі, перед очима стояла мама, яка ніколи за дрібні дитячі провини не карала, а тихо просила: «Діточки мої любі, не підводьте матусю». І діти, мов ті ластів’ятка, горнулися до найдорожчої в світі людини. А в інтернаті — буденно, сумно без материнського тепла.
Дівчина закінчила дев’ять класів і влітку, під час канікул, поїхала до бабусі на Житомирщину. Там познайомилася з сусідкою Ольгою Василівною. Відтоді в неї почалося нове життя. Ольга Василівна запросила її до Житомира, де мешкала постійно, а восени Мирослава вступила до одного з житомирських професійних ліцеїв.
Із захопленням згадує, як їздила з тітонькою Олею на екскурсію до Умані, в парк «Олександрія», як пізнавала з нею красу рідної землі. Зараз Мирося живе в гуртожитку, у вихідні вони з Ольгою Василівною гуляють у парку, відвідують концерти. Влітку на городі плекають овочі та квіти.
Вдалася Мирослава вродою — брала участь у конкурсі краси серед дівчат ліцею й перемогла в одній із номінацій. Із пишним букетом квітів під оплески всього залу підійшла вона до тітоньки Ольги, вклонилася й вручила їй троянди, промовивши: «Ви — моя друга мама. Я вас поважаю, люблю…».
А нещодавно завдяки клопотанням адміністрації ліцею та прокуратури Мирослава отримала статус дитини-сироти, позбавленої батьківського піклування. Відтепер держава виділятиме їй кошти на харчування, проїзд у міському транспорті та виплачуватиме стипендію.
«Перша стипендія піде на подарунок для моєї другої матусі», — вирішила Мирослава.
А що ж батько? З ним у неї була одна-єдина телефонна розмова, під час якої лише запитав: «Я так і не зрозумів: ти зараз в інтернаті чи де?». Гірко, що батько став чужою людиною. А може, ще схаменеться? Хтозна…
Бoляче було Мирославі відчувати холодну батькову байдужість, але бiль той невдовзі стих. Завдяки добрим людям, котрі піклуються про неї, мов про рідну доньку, дівчина не відчуває себе одинокою билинкою у цьому широкому світі. Вона потрібна друзям, викладачам, а найперше — Ользі Василівні, тітоньці Олі, яка любить її по-справжньому.
Автор – Петро ГРАДОВСЬКИЙ, Житомирська область.
За матеріалами – Українське Слово,
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
