Перше, що промовила мама, коли я, тихенько причинивши вхідні двері, повернувся з вулиці до квартири, було: «Господи. Та це ж Чудо». Вона сиділа на маленькому ослінчику біля дзеркала і переводила погляд то на мене, то на створіння, яке я привів із собою. Те створіння тихо сопіло і, притулившись до моєї ноги, ледь помітно тремтіло від холоду.
Цим «створінням» виявився пес. Звичайний безпородний «дворянин». Його шерсть була кольору випаленої цегли з чорними підпалинами, наче він справді побував у полум’ї. Очі мав жовті, нетипові для собаки, а нижня щелепа була витягнута так, що його ікла впиралися прямо в ніс. Брудна, заляпана шерсть стирчала їжаком, лівий бік був подряпаний, а праву лапу він тримав підібганою, ніби хтось добряче її стукнув. Пес мовчазно сопів, дивлячись на маму. Я теж сопів, гладячи брудну голову пса кінчиками пальців.
— Мамо… Можна він залишиться? — боязко запитав я.
Мама сумно посміхнулася, глянула на це Чудо-Юдо і заперечо похитала головою.
— Ні, синку…
— Ну чому ж?! — Пес здригнувся, почувши мій схвильований вигук. — Я сам його вигулюватиму. Я сам йому їсти готуватиму.
— Нам самим не те, щоби розкішно живеться, а тут ще й оце Чудо-Юдо, — зітхнула мама. — Відведи назад туди, де знайшов.
— Не відведу! — знову крикнув я, міцно притискаючи до себе наляканого пса. — Він мій. Він… такий, як я.
— Ну що ти вигадуєш, Лесику? — мама намагалася мене втішити.
— Кажу, як відчуваю. Я — людина з особливістю, і він — пес із вадами. Двом не таким, як інші, легше, — мої слова, як завжди, застрягли у горлі, і вкотре я не зміг сказати те, що думав. — Я… за-заїка.
— Тато буде проти. Ти ж знаєш, як він ставиться до собак. А до бродячих — поготів, — не здавалася мама.
Вона замовкла лише тоді, коли Чудик підняв морду і обережно лизнув її руку.
— Бачиш? Ти йому подобаєшся! І татові він сподобається, от побачиш. Він добрий, справді, — сльози котилися по моїх щоках, лишаючи брудні сліди.
— Якщо батько скаже «ні», то я нічим не зможу допомогти, — зітхнула мама, дивлячись на пса. — Таке Чудо-Юдо мало кому припаде до душі.
— Сподобається! Побачиш! Ну будь ласка! — Я стиснув кулаки, переходячи до головних аргументів. — Я пилососитиму щодня! І посуд митиму! І якщо він наробить калюжу, то я сам приберу! Усе прибиратиму!
— Помий його спочатку, моє ти горе, а то він і справді Чудо, — посміхнулася мама і подалася на кухню.
Я, не вірячи власним вухам, подивився на пса. У його жовтих очах теж спалахнув вогник надії.
Звісно, коли тато повернувся з роботи, я доклав усіх зусиль, аби переконати його залишити Чудика. Батько похмуро подивився на мокрого пса, що згорнувся клубочком біля його ніг, потім перевів погляд на мене, заплаканого, і коротко кивнув. Згодом він про щось тихо розмовляв із мамою на кухні, а коли я зайшов, щоб взяти для Чудика шматочок смаженої курки, то помітив сльози в маминих очах. Але вона швидко витерла їх, посміхнулася і знову стала тією мамою, яку я знав і любив. Наше спільне життя з Чудиком лише починалося…
Спершу він лякав усіх, хто навідувався до нас. Лякав сусідських бабусь біля під’їзду. Лякав моїх друзів та інших дітей з двору. І, мабуть, тільки я один не бачив у Чудикові нічого жахливого. Так, він був не такий, як інші собаки. Так, у нього були ті пронизливі жовті очі й криві зуби, що стирчали з рота. Але я полюбив його одразу, щойно побачив: коли він, хитаючись від холоду й голоду, підійшов до мене тієї далекої зими.
Подорослішавши, я ще кілька разів брав собак із вулиці, але таких розумних, як Чудик, більше не зустрічав. Він поводився так, ніби був вічно вдячний за те, що його прийняли до родини: завжди був тихий і вихований. Він не гавкав вночі, коли чув далеке виття. Не шкодив, не жебрав їжі і завжди їв те, що йому давали. Та найбільше у світі Чудик обожнював огірки.
Його жовті очі одразу спалахували якимось дивовижним блиском, коли мама готувала салат із огірків та помідорів. Він непорушно сидів під столом, чекаючи моменту, коли випадково впаде шматочок, і щойно дочекавшись, миттєво з’їдав його, шалено метляючи хвостом від задоволення.
— Дивне ти Чудо-Юдо, — сміялася мама, кидаючи йому під стіл цілий огірок і спостерігаючи, як радісний пес починає весело хрумтіти. — За м’ясом так не скачеш, як за огірками. Де ти його такого знайшов?
— Там, біля гаражів, — невизначено махнув я рукою.
Насправді, я зустрів Чудика на трамвайній зупинці, поруч із покинутим кіоском, де раніше продавали овочі. Він сидів під прилавком і обіймав брудними лапами зів’ялий огірок, дивлячись на нього, як на найбільший скарб у житті.
Коли я виходив із ним гуляти, то майже завжди ставав об’єктом уваги. Сусідські бабусі, охаючи та ахаючи, тикали на Чудика пальцями, коли він, змірявши їх замисленим поглядом, виходив із під’їзду. Дітлахи з вереском розбігалися, лізучи на дерева, але пес, не звертаючи на них уваги, неспішно трусив уперед, зрідка озираючись, ніби перевіряв, чи йду я слідом. Кілька разів у нього летіли палиці від переляканих перехожих, які бачили, як морда Чудо-Юда вилазить із кущів, але пес ніколи нікого не кусав. Навіть не гавкав. Він лише осудливо дивився на того, хто кинув палицю, розвертався і повертався до мене.
Лише одного разу він перетворився на справжнього звіра. Це сталося, коли мене почав чіпляти Микола з будинку навпроти, у якого був хворобливий, але доглянутий доберман Зевс.
Я навмисне намагався обходити їх стороною, іноді виходив пізніше, але Микола навмисно виводив Зевса на повторну прогулянку, щойно бачив нас із Чудиком у вікно.
— У-ух, два однакові! — сміявся він і, сердито вишкірившись, тикав на Чудика пальцем. — Який хазяїн, така й собака!
— Відчепися, — буркнув я, бо Микола був більший і сильніший. Та й його Зевс мене страшенно лякав.
— А то що? — глузливо відповідав він. — Скажу Зевсу «фас», і від твого недопса лише жмут шерсті залишиться!
Одного разу він справді сказав «фас», тільки Зевс кинувся не на Чудика, а на мене. Моє коротке життя не встигло промайнути перед очима, бо в бік Зевса раптом врізався мій потворний пес. Зазвичай меланхолійний і тихий Чудик перетворився на справжнього хижака. Шерсть стала дибки, в очах палала лють, а криві ікла клацали за сантиметри від доглянутої шкури Миколиного добермана.
— Ти з глузду з’їхав?! — крикнув Микола. — Забери собаку!
— Чудику, фу! До мене! — Пес неохоче заспокоївся і, поки Микола намагався відтягнути Зевса, Чудик сів поруч зі мною і уважно дивився на добермана. Шерсть усе ще стояла сторч, іноді з горла виривалося сипле гарчання, але Чудо-Юдо не ворушився, продовжуючи спостерігати за марними спробами Миколи вгамувати Зевса. Кумедно, але після того випадку Микола завжди виходив гуляти лише після того, як ми із Чудиком поверталися додому.
Скільки я себе пам’ятав, Чудик завжди був поруч. Якщо я примудрявся захворіти, а хворів я часто, то він майже не відходив від мого ліжка. Він або згортався біля ніг і тихо сопів, доки я не засну. Лише після цього він шкандибав до туалету, де стояв бідон із водою, напивався і повертався на свій «пост». Їв він раз на день, коли мама вранці напихала мене пігулками та сиропами. А коли мені ставало зовсім зле і температура піднімалася до сорока, Чудик тихо поскиглював, тицявся мокрим носом у мою руку, а потім починав гавкати, кличучи маму. Іноді мамі доводилося силою відтягувати його на вулицю, але Чудо-Юдо, повернувшись, одразу застрибував до мене, лизав гарячим язиком мої пальці й, згорнувшись клубочком, засинав.
Коли я, вже дорослий, від’їжджав до іншої країни, тато з мамою вийшли мене проводжати до таксі. З ними був і Чудик. Тієї ночі він ніби відчував момент розставання і жодного разу не зістрибнув з ліжка. Тихо скиглив, бурчав щось уві сні і здригався, якщо я починав чухати його за вухом.
Але вся його меланхолійність зникла, щойно я сів у машину. Чудик просто збожеволів. Він рвався з повідка, гавкав, як ошпарений, а зрештою видав таке несамовите виття, що навіть батько не зміг стримати сліз. Батьки потім розповідали, що він тиждень спав у моєму ліжку, і щойно хтось дзвонив у двері, з надією біг у коридор і… неохоче повертався назад, коли розумів, що це не я.
І як же він радів, коли я заходив додому, приїхавши у відпустку! Шалено крутився, стрибав поруч, а вночі постійно прокидався, піднімав голову і дивився, чи не привиділося йому моє повернення. Ну, а коли приходив час від’їжджати, він, ніби розуміючи, тихо зітхав по-собачому, слинив мені руку і шкандибав у кімнату, на свій килимок біля мого ліжка.
Я не застав моменту, коли Чудик пішов на веселку. Батьки казали, що він пішов тихо і спокійно, уві сні. Дивний пес, який усіх лякав своїм виглядом, відгукувався на кличку Чудо-Юдо або Чудик, виявився добрішим і красивішим за найбільш благородних і породистих собак. Чомусь я завжди вірив, що колись обов’язково зустріну його. Можливо, біля прилавка з овочами. Або на трамвайній зупинці, де він чекатиме на мене. Або на білій хмарі…
— Гарна історія, — з усмішкою промовив блакитноокий чоловік, сидячи на хмарі перед великою золотою брамою.
Сивий старенький з втомленими очима, що стояв перед ним, просто кивнув і посміхнувся, а потім раптом застиг, почувши здалеку гучне гавкання.
— Не може бути! — прошепотів він, дивлячись, як до нього щодуху біжить страшненький пес цегляного кольору.
Блакитноокий чоловік, посміхнувшись, мовчки спостерігав, як пес, поваливши старенького на білі хмари, що замінювали підлогу, почав крутитися навколо нього, намагаючись облизати з ніг до голови.
— Чудику!
— Можливо, біля прилавка з овочами. Або на трамвайній зупинці. Або на білій хмарі, — задумливо промовив блакитноокий, дивлячись, як старенький і пес повільно зникають за золотою брамою. — Якщо сильно віриш, то так воно і буде. Добрі історії мають закінчуватися добре, — він зітхнув, повернувся до іншої людини, яка терпляче чекала осторонь, і, усміхнувшись, махнув рукою. — Наступний…
