Перші пів року ще було куди не йшло, я бачила, що донька щаслива, та й мала коло Кирила щебетала. Але останнім часом онучка все частіше у мене, та в мене. тут і до ворожки не ходи – щось не так. Пішла я до доньки на гостину, а точніше у розвідку.
Коли моя Оля на першому курсі повідомила, що я стану бабусею, я була трішки збентежена новиною, адже не помічала у неї ніякого кавалера. запитала, кого ж зятем буду назикати, а та відмахнулась. Мовляв, пробач мамо, але ні зятя, ні весілля. Одна онучка.
Я бачила, що доня важко ту новину сама переживає, тож стала її підбадьорювати. Та й сама раділа тихенько що у домі з’явиться малюк, адже все життя мріяла мати не одну Олю. а багато діток, однак, не склалось.
У тому що ми дитину підіймемо я не сумнівалась, адже жили не бідно. Я комерційний директор, а Олін тато великий чин має, то й живемо ми не за останній кусень хліба.
Так, у нашому домі з’явилась Ксеня, Ксюня, Ксюша. Маленьке щебетливе сонечко, промінчик тепла і радості. Щастя, яке дарувало море позитиву і усмішок усім, хто був поруч.
Навіть. колишній чоловік мій став частіше навідуватись, адже не бачити довго отих блакитних очей і смішнячих ямочок на щічках, було нестерпно. Оля вчилась. а ми з дідом по черзі бавили Ксеню.
Онуці було п’ять, коли у житті Оля з’явився Кирило. Розважливий, уважний, симпатичний. Оля кохала його, а він її. Було і весілля і біла сукня і лімузин. Було багато гостей і феєрверк, все. про що моя донька мріяла і про що мріяти собі не дозволяла.
Ми з чоловіком колишнім склали до купи гроші і придбали молодій сім’ї квартиру. На весілля презентували ключі, тож, майже одразу вони туди і переїхали.
Перші пів року, ще куди не йшло. Я бачила. що Оля щаслива, пильно придивлялась до онуки, але й вона не змінилась. А це. все частіше у мене та у мене. на ніч залишається. погляд згас.
Напросилась я на гостину до доньки. Хотіла побачити у чім там справа, чого ж онука так змінилась. Дивлюсь, до Олі йде, все добре, а от від Кирила тримається подалі.
Все стало зрозуміло, коли мала розлила ненароком чай:
— Ну що це таке, хоч у руки нічого не давай, усе псує. Ти подиви, що твоя Ксеня наробила? Ну не можна ж бути такою незграбною. До чого не торкнеться, все на збиток. Що то далі буде? Ти повинна бути уважною, а не от такою як ти є.
А Оля мовчить. Він городить незрозуміло що, а вона мовчить. Ксенія зі сльозами на очах вийшла у іншу кімнату, а я не дочекавшись від доньки ні слова гарненько цитькнула на зятя і заборонила хоч слово криве онуці казати.
Ніби як тихо стало, але я все частіше заходила до доньки. Кирило при зустрічі ішов у іншу кімнату не вітаючись, але мене то мало цікавило.
А тиждень тому він мене не почув. Просто не знав що я є, адже саме спав, коли я завітала.
— Оля, – чую із кімнати, – Іди сюди, диви що тут накоїла твоя донька. Мені і слова сказати не можна, то я промовчу. Сама розбирайся. Скільки нам це ще терпіти?
Ксенія малювала у вітальні на підлозі і фарби потрапили на килим. Нічого такого, з чим не впорається пилосос миючий.
Той тон, оте “скільки ще ми маємо терпіти” мене геть із себе вивело.
— Знаєш зятю, а чого ти оце й справді отут терпиш? Може підеш до мами на квартиру? Там тихо спокійно і ніхто чай не розливає і не малює. Бо ж виходить так, що господиня у цій квартирі Ксеня, а терпиш її ти, чомусь. От там де будеш ти господарем, там можеш і чекати, коли “оце все” скінчиться.
Сцена була не з приємних, бо несподівано за чоловіка ступилась Оля. Вона вирішила показати, що тут вона господиня і що я у її сім’ї порядки наводити права не маю.
Довелось мені колишнього чоловіка викликати, бо вже мала мене доня за двері виставити. Вийшов усе ж зять, а донька зі сльозами на очах заявила, що ми їй життя не даємо.
Сім днів минуло, зять подав на розлучення, а Оля сама не своя зробилась – повторює мов заведена що ми зробили її нещасною.
Але хіба ми мали стояти осторонь? Мовчати?
Ну от скажіть, я не права?
30,11,2023
Головна картинка ілюстративна.
