Першою про дивну поведінку моєї свекрухи заговорила моя співробітниця Олена. Я цю людину не знала добре, тому її словам просто не повірила. Пізніше з подібною історією до мене підійшли по черзі усі дівчата. Тут уже бажаєш того, чи ні, а на правду очі відкриються. Тепер я розгубилась і просто не знаю, як далі бути. Надто різниться правда з тією картинкою, що я бачу щоденно.
Коли ми з Петром одружувались, то мали багато планів амбітних на майбутнє. Ми на заробітках в Польщі зустрілись, разом полуницю збирали. Мріяли про власну квартиру і свій магазин продуктовий в столиці.
Однак, життя повернулось до нас несподіваним боком, а вірніше – двома смужками і результатом першого огляду із неймовірною новиною – у нас трійня. Новина була мов грім серед неба ясного. Ми ще й одружитись не встигли. ні хати своєї, ні засобів до існування, адже заробітки, то ж не постійна робота.
та що вже мусили робити? Одружились і поїхали жити в хату чолокової бабусі в його селі. Там він мав змогу хоча б трактористом працювати, а я вже дім до ладу доводила і чекала на поповнення.
Виношувала я складно. Досі згадувати важко, аж мурахи по шкірі. Інколи, могла тижнями за наказом спеціалістів просто лежати, тож господиня з мене була ніяка.
Саме в цей період у моєму житті з’явився янгол-охоронець – мама чоловіка, Валентина Василівна. Вона нам і їсточки готувала і в домі і на городі лад наводила. І як усе встигала я просто не знаю. Вона тут тобі шпалери клеїть, тут город сапає і встигає вареників наліпити.
Я їй була дуже вдячна ще й за те, що вона мені ні слова кривого ніколи не сказала. Я для неї донечка і дитинка і більше ніяк. навіть коли три писклявих згортка ми у дім принесли, вона і тут мене старалась пошкодувати. Допомагала в усьому і завжди. Треба було малих колихати – вона тут, треба було годувати – вона радо робила це. Ніколи не бралась командувати, чи домінувати. Постійно казала: “Ти мама, кажи як треба”.
З декрету я вийшла на роботу лиш тоді, коли моя трійця в школу пішла. мене у садок нянечкою взяли де Валентина Василівна роками помічником повара працювала. Колектив – самі жінки, та ще й мені не знайомі, бо ж село чоловікове і я за дітьми і людей не знала.
Спочатку мене всі сторонились, хоч і привітно прийняли, а вже згодом, я з дівчатами здружилась. Разом колектив створили, співаємо, та на свята концерти у сільському БК влаштовуємо.
Першою мене Олена запитала, чого я так гарно до свекрухи своєї ставлюсь “мамої” її називаю. А я що? Я як було усе виклала, кажу, що в ноги такій людині кланятись треба, що допомагала, що й нині діти її дуже люблять, вона ж з ними і грається і пише і уроки вчить.
Олена ж мені геть інше розповіла. Виявляється, що свекруха моя на роботу коли приходила про мене співробітницям із першого ж дня нашого із Павлом заміжжя різного і нехорошого розповідала. Мовляв. я нічого робити не хочу, а вона замість мене мусить і їсти варити і ремонти робити. Ще й плакала, що така жінка не хороша її сину дісталась.
Ну і далі вже дівчата мені картинку доповнили. Виходило, що Валентина Василівна дітей рятувала, сама все робила. а я на дивані лиш і вилежувалась. Казала, що я ні до холодної води і якби не вона, то б малих геть забрали б у такої мами.
Мені так прикро, такий у мене жаль на свекруху. Знаєте, мені ця жінка рідніше мами за ці роки стала. Я ж з нею найсокровеннішим ділилась, а виявилось, що дівчата про все знають, вона розповідала одразу ж. Та й багато чого перекрутила, зробила мене при матері живій сиротою, казала, що на свою зарплатню нас усіх утримує, хоча, фактично, мам моя з-за кордону нам гроші ці роки передавала і за її кошт у нас і ремонт і одяг у дітей гарний.
Не знаю. як тепер бути. Валентина Василівна все ж така добра, завбачлива, привітна і завжди готова допомогти, як і була. Ніщо не говорить про те, що вона все що відбувається в моїй хаті завтра ж перекрутить і на роботі розповість геть інше.
Підкажіть, як мені тепер бути? Як з нею спілкуватись, чи тримати її взагалі по далі?
Елла Р.
10,05,2023
Головна картинка ілюстративна.
