Скупе зимове сонце випустило проміння просто в вікно їхнього номеру. Артур вже давно не спав. Він милувався Аліною. Проміння освічувало її білу шкіру, ховалося в рижих кучерях і закрадалося під повіки. Він хотів би цілу вічність отак прокидатися. Проте, це лиш курортний роман.
Аліна вдавала, що ще спить. Хотілося якомога довше грітися під його поглядом, під його дотиком, під його боком. Проте, це лиш курортний роман.
Декілька днів тому, вона з усього розгону заїхала в нього, палиці покотилися вниз разом з одною лижею, а чоловік відбувся, хіба, снігом за пазухою.
– Я дуже перепрошую. Це якась кара небесна, а не відпочинок.
– Нічого, буває. Вам допомогти з’їхати?
– Ні, дякую. Цю ганьбу ніхто не має бачити, – цілком серйозно сказала вона.
І вона не жартувала. Видовище, коли топ-менеджер великої фірми з’їжджає з гори сидячи не для всіх.
І вона, мов з казки про Мудру дівчину, то йшла, то їхала. Таку загадку точно ніхто не відгадав би. Але при цьому, Аліна почувалася просто розчавленою. Вона мріяла про сніг ще змалку. Виросла на Півдні в маленькому містечку і часто загадувала на День народження, щоб випав пухнастий сніг… Але, якщо він і падав, то так само швидко танув. Подорослішавши, вона мріяла про гори, сніжки, глінтвейн і яскраві зорі на зимовому небі. Багато було мрій. І всі вони, якщо й здійснювалися, то абсолютно не так, як хотілося.
Перший чоловік подарував їй щастя в маленькій Іринці, а сам через якийсь час пішов ощасливлювати колегу по роботі. Далі були романи, які приносили не так задоволення, як користь. То по роботі просунеться, то контракт вигідний укладе. Маленький бонус. Нічого такого – життя таке. І все це пресловуте «кохання» звелося до такого примітиву, що стало страшно. Невже, в свої тридцять вісім, вона отак перебиватиметься з чоловіка на чоловіка, не відкриваючи серце, а намагаючись якомога сильніше показати, що це так собі – дрібничка, не варте уваги. Щоб не дати слабини. Щоб вистояти і йти далі. Самій.
Донька вже підросла, скоро сама стане крутити голови хлопцям. А вона так і житиме з замкненим серцем і холодною душею. Цього року, донька подарувала їй путівку в гори, в сніг, в мрію.
– Мамо, мрії мають бути в усіх. І їх треба здійснювати! Бо за тими офісними дверима досидиш до шістдесяти, а потім будеш їздити з гори на санках, а не лижах!
Доня помилилася, бо їхала вона згори без санок. От позорище. Добре, що вже темніє і ніхто її не впізнає, та й кого вона тут знає? Які ж молоді праві, що спішать жити. Вона б, і справді, ще багато років не наважувалася поїхати.
Відчуваючи себе повністю виснаженою, вирішила підкріпитися в ресторані. Замовила глінтвейн. Яке ж це щастя, коли мрії здійснюються! Вона поглядала на яскраві зорі в теплому приміщенні.
– Як доїхали? – побачила чоловіка з «аварії».
– Як мудра дівчина, – сказала правду.
– Я теж добирався так само, як був тут першого разу.
Вони розсміялися, роззнайомилися і розговорилися.
Артур теж розлучений, має сина від першого шлюбу. Хотів його взяти з собою, але той захворів і прийшлося самому розважатися. Гори, сніг – це чи не єдина його пристрасть, бо відеоігри не рахує. Поки сам, не знайшов ще паню серця. Це така відмазка. Насправді, він багато з ким зустрічався, але після ночі не завжди хотілося бачити цю людину поруч з собою. Це було на рівні відчуттів, чи страху, чи ще чогось. Просто не хотів далі бути поруч з дівчиною після кількох побачень. Чомусь одному було краще.
І от між ними сталося найсокровенніше – відвертість. Кожен говорив те, що думає, що почуває, про що мріє, що любить. Вони відкрилися один одному в чіткому розумінні, що можуть завтра не побачитися, можна не соромитися сказаного при зустрічі, можна побути справжнім.
Того ранку, кожен з них зрозумів, що хоче продовження. Але як сказати, коли вже пакуєш валізи і одягаєшся в непроникну маску самодостатності?
– Якщо ти не проти, то я б навчив тебе наступного разу їздити на лижах..
– Я не проти, – усміхнулася Аліна і обгорнула його ковдрою.
Фото ілюстративне.
