Літо, на дворі двадцять другий рік, Олена зранку готується на кухні. Свято все ж, іменини. Діти та онуки неодмінно прийдуть привітати. Хоч діти й кажуть, що все принесуть із собою: і салати, і закуски, і гаряче, але вона готує свою качку з яблуками, та навіть дві – родина велика, п’ятеро дітей і четверо онуків.
Першим, як завжди, привітав найменший, «пізнє пташеня», як його ніжно називає батько. Син подарував гарний букет і парфуми, не абиякі, а французькі.
– Та ти що, взагалі?! Стільки грошей віддав, нащо мені таке? – заголосила Олена.
– Моя люба матусю, ти варта найкращого, – відповів син і обійняв матір.
Михайлові 24 роки, він живе з батьками. Закінчив університет, працює. Зустрічається з хорошою дівчиною, але одружуватися поки не поспішає. Вважає, що спершу треба щось заробити. Розумний хлопець.
Михайло побіг у своїх справах, а мати знову згадала свій давній гріх, який досі каменем лежить на душі. Не знає син, що його люба матуся ледь не віддала його чужим людям. Було таке, було… але Бог відвів, не дав лиху статися.
…Свого майбутнього чоловіка Тараса Олена знала, можна сказати, все життя. Жили на одній вулиці, вчилися в одному класі.
Тарас був наймолодшим у сім’ї, а Олена – єдиною донькою в матері. Батька в неї не було. Оленина мати була горбатенькою – ще в дитинстві бик пошкодив їй спину. Вона отримувала невеличку пенсію й шила людям удома. Швачка була вправна, замовлень вистачало. Олена ніколи не питала в матері, хто її батько. Соромилася.
Наприкінці випускного класу Олена й Тарас уже серйозно зустрічалися. Відразу після школи подали заяву до РАЦСу. Тарас влаштувався на місцевий завод, а Олена – в ательє індивідуального пошиття одягу в Будинку побуту. Мати навчила її кравецької майстерності.
Жити молоді почали з Тарасовими батьками. Олена й досі згадує їх із теплом – золоті були люди. Старші брат із сестрою вже жили окремо, а Тараса з Оленою батьки від себе не відпустили.
1985 року народилася перша донька Марія. Як усі раділи! Тарас любив донечку, залюбки бавився з нею: і покупає, і спати вкладе.
Свекруха теж допомагала й примовляла:
— Діток має бути багато, не відкладайте їх на потім. Ми ще встигнемо допомогти.
Її бажання швидко здійснилося. Марії було п’ять місяців, коли вона перестала їсти мамине молочко. Олена злякалася, пішла на огляд. Виявилося, ще одна дитина на підході.
Молодий чоловік сказав:
– Добре! Якраз двох і виростимо.
1986 року народився Іван. Хлопчик був слабеньким. Олену з сином виписали лише через місяць. Удома за нього взялася свекруха. Він швидко набрав вагу, і до року нічим не відрізнявся від однолітків.
Життя йшло своїм плином. Зробили прибудову до будинку, а довкола – широку веранду.
Діти росли. Одяг для малюків Олена шила сама, могла переробити зі старого, зв’язати. Виручав свій город.
Одного разу Олена відчула себе недобре: в голові паморочиться, ноги ватяні, але на роботу пішла, думала, полегшає. З роботи її забрала «швидка», а там звістка – знову буде поповнення.
Чоловік і рідні в один голос:
– Дитина – це Божий дар! Хай буде ще одна.
Так народилася дівчинка Софійка.
– Ангелятко, справжнє ангелятко, – розчулювалася свекруха.
Після появи Софійки Олена з Тарасом вирішили, що свій обов’язок щодо збільшення населення країни вони виконали, і пора зупинитися.
Та, як відомо, людина планує, а Бог керує. Олена була в розпачі, коли дізналася, що знову стане матірʼю. Прийшла її мати, намагалася заспокоїти:
– Донечко, заспокойся. Я допоможу.
Наприкінці 1989 року народилася Христинка. Та недовго бабуся раділа останній онучці – за півтора року її не стало.
До їхнього містечка докотилася тогочасна криза. Ательє закрили, і Олена залишилася без роботи. Тарас працював, але грошей не платили – видавали борошно, крупи, цукор, та й то рідко. Родину тягнули його батьки на свою пенсію, яку теж виплачували нерегулярно. Не всі витримали цю бурю. Свекра і свекрухи не стало з різницею в пів року.
Сказати, що було важко – нічого не сказати. Четверо дітей, одне за одним, безгрошів’я.. Діти, крім найменшої Христинки, уже ходили до школи й намагалися принести мамі та сестричці булочку чи пиріжок. Удома делікатесів не було. Втім, тоді багато родин так жили. У них хоч город був, а в інших і того не було.
А тут нове випробування: Олена відчула щось дивне, пішла на огляд. Лікар заспокоїла – нестача вітамінів. Удруге вона звернулася, коли помітила, що талія збільшується. Висновок — п’ятий місяць.
Олена голосила в кабінеті:
– Як же так? Я ж до вас приходила! У нас четверо дітей, їх би підняти. Мені не потрібна п’ята!
За тиждень зателефонувала лікарка й попросила прийти. Вона знайшла для майбутньої дитини нових батьків. Заможні й порядні люди готові були забрати дитину одразу. Самі батьками стати не могли. Вони погоджувалися платити гроші й забезпечувати Оленину сім’ю харчами.
Олена порадилася з чоловіком. І вони погодилися.
Життя родини різко покращилося: фрукти, делікатеси, м’ясо, цукерки, навіть гроші. Стало спокійніше, але Олена не раділа.
Вона відчувала, що вони чинять неправильно, що батьки ніколи б цього не схвалили. Олена переживала, металася, а потім вирішила на наступну зустріч сказати майбутнім прийомним батькам, що не віддасть дитину, хай буде, як буде!
Та на наступну зустріч вони самі відмовилися від дитини. Сталося диво – жінка дізналася, що сама стане матір’ю. Їхній радості не було меж! На прощання вони залишили Олені гроші на придане для новонародженого. Розійшлися, побажавши одне одному щастя й легких пологів.
Наприкінці 1997 року родина поповнилася ще раз – народився наймолодший син Михайло.
Життя потроху налагоджувалося. Діти росли. Звісно, Олені не раз доводилося чути колючі фрази у свій бік, але це були дрібниці, на які вона не зважала.
Олені й досі соромно за той необдуманий вчинок. Іноді вона думає:
– Господи, ми ледь не віддали нашого синочка в чужі руки, а він так любить нас із батьком! Добре, що Михайло ніколи не дізнається, як його мама колись від безвиході ходіла зробити найнеобдуманіший крок у житті!
…Від невеселих думок Олену відволікли діти й онуки, що приїхали. Почали накривати на стіл.
Уся родина в зборі.
І це таке щастя!
