Знову загубила рукавиці. Просто чудово. Доля вирішила морити її не лише самотністю, але й холод додати. Світлана гріє охололі руки в кишенях куртки і шмигає носом, але не від холоду. Хочеться поревіти і на мить не бачити ці яскраві вогники з кожного вікна, дверей, стовпів. Прокляті свята.
Вдома її ніхто не чекає. Вона настільки зайнята на роботі, що додому приходить лише переночувати. Навмисне бере додаткові завдання аби якомога менше бути на самоті з собою і думками. Ще й мама почне дзвонити і випитувати чи не з Сергієм вона зустрічатиме Новий рік. А вона збреше, що так, хоч вони вже більше року не разом. З нею важко. Так, принаймні, він їй сказав.
В руки дуже холодно. На вечір мороз лиш посилюється. Треба купити рукавиці, бо завтра теж мороз на ранок і як вона буде? Он ще відкритий супермаркет, може там є рукавиці.
Магазин зустрів теплом і навалою гірлянд і іграшок. Все таке гарне. Так, у неї поганий настрій, але гарне вона ще здатна розрізняти. Рукавиці знайшлися в кошику зі знижками і вона почала їх перебирати.
– Вітаю. Ви теж рукавиці шукаєте?
Світлана обернулася на чоловічий голос і машинально кивнула.
– Ви мене не впізнаєте? Ви нам приносили макети реклами?
Світлана уважніше придивилася, але цього чоловіка вона не пам’ятала, хоч і дарма. Доволі приємна зовнішність, а голос такий приємний.
– Віктор.
– Світлана.
Як вони перейшли з розмови про рукавиці на тему Новорічних сподівань? Не відомо. Тим більше, які Новорічні сподівання? Вона ж не дитина. Але її язик вже плів про нову стрижку, нову фігуру, нове кохання. Віктор не відставав і поділився новиною, що придбав квартиру і планує до Нового року переїхати жити. Правда, там тільки голі стіни, а часу залишилося дуже мало.
– Запросиш на новосілля, – знову язик молов своє, а її накривала тривога і бажання його не відпускати.
– Сам хотів запропонувати. Давай свій номер – зателефоную.
Світлана грілася в нових рукавицях і просто палала з середини мріями про нового старого знайомого. Це, звичайно, не грім і блискавка, але це вже не самотність! А це капець як важливо.
Проте, Віктор на наступний день не подзвонив і через день теж. Світлана тепліла надією до вихідних, але й тоді він не зателефонував. І чому вона не взяла його номер телефону? Може, він подумав, що вона не зацікавлена? Не хотів почути відмови? Але ж вона все чітко сказала. Непевність діймала її, вона вже дійшла до думки аби чекати його під офісом і «ненароком» зустрітися. На цій чудовій ідеї і утвердилася. Але ж треба не просто зустрітися, а зустрітися так аби він побачив її дуже гарною, але не занадто. Ну, щоб не думав, що вона для цієї зустрічі весь день потратить на салон. Хоч вона й потратить.
Але доля нещаслива її не планувала відпускати. Перукарка так захопилася з покращенням її зачіски, що достриглася до асиметрії і до бажання вити.
– Це дуже модний тренд. Вам дуууууже личить, – хитали головами всі співробітниці, але сльози текли по свіженькому макіяжу.
З таким виглядом випадково аж ніяк не варто зустрічатися.
31 грудня пролунав дзвінок.
– Привіт. Це Віктор, з магазину. З офісу, пам’ятаєш?
– Так, привіт.
– Ти готова зустрічати новосілля, нове життя і Новий рік?
– Так. Я людина слова.
– Пиши адресу.
Світлана сяяла. Подзвонив!!! Але ж зачіска? Ай, буде, що буде.
Віктор зустрів її біля під’їзду, було видно, що хвилюється.
– Ти ж не будеш жорстко судити мій дизайнерський геній.
– Буду.
– Так і знав.
Квартира була простора. З гарного були хіба гірлянди на вікнах, бо в столі і двох стільцях краси не багато. Правда, стіл приваблював магазинними наїдками і салатами.
– Що скажеш?
– Давай я скажу в тості, – сказала Світлана боязко знімаючи верхній одяг і шапку.
– Хочеш мене підготувати до вердикту, – засміявся він.
– Я бажаю тобі в цій квартирі багато нових меблів, штор, світильників і ковриків!
– І дівчини! – твердо додав він і подивився на її щасливі очі, і трохи дивну зачіску.
Фото ілюстративна.
