— Вибач, Оксано, але після того, як мене не стане цю квартиру тобі доведеться звільнити, — сказав мені чоловік Петро, дивлячись прямо в очі з якимось спокоєм, ніби говорив про погоду. — Я її залишу сину. Я вже необхідні розпорядження віддав. Я сподіваюся, ти за це на мене не ображаєшся? У тебе є діти, вони про тебе й подбають.

Я стояла там, у нашій кухні, де ще вчора варила йому улюблену кашу, і слова ці були як холодний вітер. Як? Після всіх років, після всього, що я вклала в цей дім? Мої руки тремтіли, але я не дала емоціям взяти гору. Замість того, щоб піддатись емоціям, я просто запитала:

— Петре, ти серйозно? Це ж наш спільний дім. Я ж тут все облаштувала, від підлоги до стелі. А ти просто так віддаєш усе?

Він зітхнув, ніби я не розуміла чогось очевидного.

— Оксано, це моя квартира. З самого початку. Син — мій спадкоємець. Він потребує підтримки. Ти ж розумієш, життя непередбачуване.

Я відчула, як щось усередині стиснулося, але не стала сперечатися одразу. Замість того, я повернулася до плити, ніби нічого не сталося, але думки вирували.

Як це могло статися? Після тридцяти років разом? Я мусила згадати все з початку, щоб зрозуміти, як ми дійшли до цього моменту. Історія наша була довгою, повною злетів і падінь, але тепер вона набувала нового сенсу.

Моє життя було не з легких. Я виросла в інтернаті, без батьків, яких ніколи не знала. Рано вийшла заміж за великим коханням до Івана, але щастя з ним тривало недовго.

Тридцять п’ять років тому, коли я була ще молодою матір’ю двох малюків, Іван пішов у засвіти. Я залишилася сама з донькою Марією та сином Андрієм.

П’ять років я тягнула все на собі: працювала на двох роботах, щоб діти мали їжу, одяг і дах над головою. На щастя, від Івана мені дісталася наша двокімнатна квартира — це було єдине, що тримало нас на плаву.

Потім я зустріла Петра. Він був на тринадцять років старший, мав свою трикімнатну квартиру і стабільну роботу інженера. Ми зійшлися швидко — я прийняла його пропозицію жити разом, бо відчула, що це шанс на нове життя.

Петро одразу знайшов спільну мову з моїми дітьми. Марія, старша, спочатку трималася осторонь, але Петро завоював її довіру подарунками, розмовами про школу і допомогою з уроками.

— Маріє, — казав він їй одного вечора, коли ми вечеряли, — розкажи, як у школі? Може, тобі допомогти з математикою? Я в тому розбираюся.

Вона посміхнулася несміливо:

— Добре, дядечку Петре. Але тільки якщо ви не будете сміятися з моїх помилок.

— Обіцяю, — відповів він, і з того дня вони стали ближчими.

Андрій, молодший, майже одразу почав кликати його татом. Петро ставився до них, як до рідних: ніколи не шкодував ні часу, ні зусиль, ні коштів. Він водив їх на прогулянки, купував іграшки, допомагав з домашніми справами. Марія та Андрій завжди дякували йому за щасливе дитинство.

— Тату Петре, — казав Андрій, коли йому було років десять, — ти найкращий! Дякую, що навчив мене їздити на велосипеді.

Петро сміявся:

— Це дрібниці, синку. Головне, щоб ти ріс сильним і розумним.

Роки минали, діти виросли. Марія рано вийшла заміж і переїхала до чоловіка. Андрій теж давно жив окремо. Десять років тому я скликала їх додому, бо хотіла обговорити важливе питання.

Ми сіли за столом у нашій квартирі — тій, що була Петра, але вже стала нашою спільною.

— Діти, — почала я, — я думаю продати нашу стару двокімнатну квартиру. Вона стоїть порожня, а нам тут потрібен великий ремонт: меблі оновити, труби в ванній поміняти, проводку перевірити. Давайте продамо її і розділимо гроші? Що скажете?

Марія знизала плечима:

— Мамо, я не проти. На ту квартиру я не претендую, але гроші б не завадили. Знаєш, сину потрібні гроші на реабілітації. Ми не втрачаємо надії поставити його на ноги.

Її старший хлопчик з’явився на світ не надто здоровим, поїздки до столиці та приватні центри.

Андрій підтримав сестру:

— Я теж згоден. Мою частку віддай Марії, мамо. Нехай повезе племінника до Києва. У мене є своя квартира, кредит потроху виплачую. Здоров’я малого важливіше.

Я продала квартиру, більшу грошей віддала Марії, а на решту зробила ремонт у квартирі Петра. Змінила все: від електрики до сантехніки, купила нові меблі, техніку — все за свої кошти. Тоді я й гадки не мала, що вкладаю в чуже. Думала, це наш спільний дім на все життя.

Проблеми зі здоров’ям у Петра почалися чотири роки тому. Він скаржився на коліна, іноді не міг встати з ліжка.

— Петре, — вмовляла я, — сходи до лікаря, обстежся. Якщо хочеш, я піду з тобою.

Він бурчав:

— Оксано, я знаю, чим це скінчиться. Тільки гроші з хати.

Марія, яка завжди добре ставилася до Петра і кликала його татом, не стояла осторонь. Разом ми вмовили його піти на обстеження. Я пішла з ним на прийом.

— Справа серйозна, – сказав спеціаліст, – та ще й затягнули зі зверненням. Як давно вам зле?

— Давно, — зізнався Петро, — років двадцять п’ять точно. Раніше після роботи, а тепер навіть на зміну погоди реагують.

Я взялася за його здоров’я всерйоз. Порадилася з фахівцем, склала меню: овочі, каші. Замість солодкого — сухофрукти. Але Петро опирався.

— Не буду я на дієті сидіти! На цій траві я через місяць ослабну. У мене вага нормальна, нічого зайвого. Прибери це, налий чаю. І купи нарешті цукерок! Скільки можна курагою бавитись?

Я не відступала: вмовляла, пояснювала. Зрештою, він погодився. Петро ледь ходив, я водила його за руку по квартирі. Марія та Андрій часто приходили, турбувалися.

— Тату, — казала Марія, — тримайся. Ми з тобою.

— Дякую, доню, — відповідав він.

Одного разу, пакуючи їжу для нього у стаціонар, почула дзвінок у двері. Відкрила — на порозі стояв молодий чоловік, у якому щось здалося знайомим.

— Добрий день! Чи можу я побачити Петра Васильовича?

— Добрий, — відповіла я, витираючи руки. — Його зараз немає. А ви хто?

— Мене звуть Дмитро. Я — син Петра Васильовича.

Я здивувалася: так от на кого він схожий — на Петра в молодості!

— А коли він буде? — запитав Дмитро. — Хочу поговорити з батьком. Давно не бачилися.

— Заходьте, — запросила я. — Я все поясню.

Дмитро вислухав про недугу батька.

— Тато завжди був примхливим, — сумно сказав він. — Шкода, що час так змінює людей. Я пам’ятаю його молодим і сильним. Можна поїхати з вами? Хочу побачити.

— Звичайно, — посміхнулася я. — Петро зрадіє.

Я не знала про Дмитра. Петро ніколи не згадував про попередній шлюб чи дитину. Навпаки, шкодував, що не має рідних дітей.

У палаті Петро не одразу впізнав сина. Дмитро пробув недовго, послався на справи. Потім Петро розповів:

— З матір’ю Дмитра ми прожили чотири роки. Я пішов, коли йому було три. Любив її дуже, але вона зрадила з моїм родичем. Вона вийшла за нього, відмовилася від допомоги, сказала забути про сина. Я намагався бачитися, чекав біля школи, дому. Родич навіть сварився зі мною. П’ть років я бігав, потім втомився. Минув час, Дмитро сам знайшов. Оксано, не знаю, як до нього ставитися. Він рідний, але чужий. Я його не виховував.

— Петре, він твоя рідня, — сказала я. — Не відштовхуй. Він не винен у вчинках матері. Спробуй прийняти, щоб не шкодувати.

Петро послухав, почав спілкуватися з сином. Дмитро часто приходив, познайомився з Марією та Андрієм. Вони прийняли його дружньо.

— Привіт, Дмитре, — казала Марія. — Рада знайомству. Тато про тебе розповідав.

— І я радий, — відповідав він.

Я раділа їхньому зближенню. Дмитро приходив щотижня, вони довго розмовляли в кімнаті за зачиненими дверима. Я ніколи не підслуховувала.
У нас були заощадження — я відкладала роками, переважно з моєї зарплати бухгалтера. Доступ мала, але не перевіряла щодня.

Одного разу побачила SMS від банку: зняті 15 000 гривень.

— Я не знімала, — подумала я. — Петро не виходив. Хто?

Побігла до нього:

— Петре, де картка з нашими грошима? Хтось зняв 15 000! Я пропустила повідомлення. Треба дзвонити в поліцію!

Він спокійно:

— Не хвилюйся. Я дав картку Дмитру. Йому знадобилися гроші, я допоміг.

Я сіла:

— Чому не сказав? Не порадився? Чому я дізнаюся останньою? Які проблеми в сина, що така сума?

— Оксано, це не твоя справа, — гонорово відповів він. — Син попросив, я дав. В чому проблема?

Останнім часом він часто от так став говорити, я ігнорувала. Зітхнувши, спитала:

— Де картка?

— У Дмитра. Я віддав. Чому питаєш дурниці?

— Подзвони, нехай поверне! Це наші гроші на чорний день. Не хочу, щоб хтось мав доступ.

— Він мій син! Близька людина!  Я дозволив!

Я розсердилася:

— Чому твій син користується моїми грошима? Ти хоч гривню туди вклав? Ти не працюєш роками. Це мої заощадження. Нехай поверне, не хочу псувати стосунки.

Петро розходився не на жарт. Бачте, я дякувати повинна що у нього проживаю. Те, що я відкладала це тільки завдяки йому, бо він мене тут приймав. Отже гроші – його. Зрештою, я заблокувала картку в банку. Ввечері Дмитро приїхав:

— Тату, картка не працює! Не зміг зняти.

— Правильно, — сказала я. — Я заблокувала. Допомогли разово. Розмови про всі заощадження не було. Викинь картку.

— Тату, — обурився Дмитро, — чому вона так? Ми домовлялися! Ти сказав, бери скільки треба. Оксано, дайте активну. Люди чекають, меблі оплатити.

— Свої меблі моїми грошима? З якої радості? Це мої заощадження, Петро не має до них стосунку. Пенсія в нього мала, я й так оплачую всі походи в аптеку. На його лиш йому продукти беру.

Дмитро образився і пішов, Петро знову зробив винною мене. Ми мали дуже неприємну сцену. Тоді я вперше відчула, що втомилася. Стільки добра зробила, а вдячності нуль.

Дмитро не приходив. Петро ігнорував мене. Щоб розвіятися, я взяла ноутбук і поїхала до Марії.

— Нехай подумає над поведінкою, — вирішила я. — Нам треба відпочити одне від одного.

Повернулася ввечері. Петро був у доброму гуморі. Я зраділа, подумала, помирилися.

— Як день? Що робив?

— Дмитро приїжджав, по справах їздили. Багато ходив, втомився.

Я промовчала. Він додав:

— Сподіваюся, не образишся?

— Чому?

— Був у нотаріуса. Подарував квартиру сину.

Я примружилася:

— За які заслуги?

— Він мій син, єдиний спадкоємець. Інших рідних дітей немає. Оксано, подбай про своє майбутнє. Куди поїдеш: до доньки чи сина?

Мені стало прикро. За законом, може, й не маю права, але по совісті — половина моя. Я все тут робила: ремонт, меблі, двері, лічильники.

— Дякую, Петре, — тихо сказала я. — Ти правий. Пора дбати про себе. Подзвони сину, нехай переїжджає. Тобі потрібен догляд.

— Навіщо? — здивувався він.

— Не знаю, — знизала плечима, дістаючи валізу. — Ти не любиш самотності, син розважатиме.

— Куди ти? Поясни!

— Йду від тебе, Петре. Розлучаюся. Зберу речі, подзвоню дітям, сплануємо майбутнє.

Я переїхала до Андрія. Він жив сам у трикімнатній, місце знайшлося. Марія теж пропонувала, але я не хотіла її обтяжувати. Петро на суд прийшов, розлучення не давав. Суддя дала час на роздуми, але я наполягла. Зрештою, розлучилися.

В очах Петра і Дмитра я стала меркантильною, що полює за чужим майном. Але я знала правду: я вкладала душу в той дім, а вони просто забули про справедливість.

Петро дзвонив кілька разів, просив повернутися, але я відмовила. Життя триває, я працюю віддалено, допомагаю онукам. Квартира залишилася їм, але спокій тепер мій.

Петро телефонує, каже, що я невдячна, що я не повинна була б так чинити і він не розуміє. як можна проживши все життя в парі так просто покинути когось у важку хвилину.

Але скажіть, то я покинула? Ну ви б жили із ним і даі під одним дахом?

Головна кратинка ілюстратвина.