Як же вмовляв Петро свою Зою не їхати за кордон! Бо хто туди поїхав – у того вже ладу в родині нема: то жінка вскочить у халепу, то чоловік. А тоді вже до розлучення доходить, до суду. Петро не хотів тягатися по судах, бо та тяганина грошей коштує, а їх і так катма.
«Ох, ті гроші, – думав Петро, – У цих папірцях таки сенс життя. Якби не шелестіли вони в кишені, то чоловік і горілочки з перцем не випив би, і шматочка ковбаски не з’їв би. А їжа – то важливе. Не з’їси добре – не будеш мати сили до роботи». Так Петро напівжартома розмірковував, поки розвозив продукти по магазинах. Його ж дружина Зоя сиділа в декретній відпустці, ростила доню Настуню. Великого достатку в родині не було, але й не бідували, Богу дякувати. Тільки ж та чужина клята заманює наших людей, як дівка хлопця. Якось зустріла Зоя свою подругу Ірину, котра приїхала з Греції у відпустку. Поговорили, позгадували шкільні роки, пожалілися одна одній на безлад у державі, пише газета “Наш День“.
– А я, мов за кам’яною стіною, – хвалилася Іра. – Свого Вадима давно залишила. Непутящий він. Тинявся під ногами, як набридливий кіт, от я й поїхала в світи. А там – рай, Зоєчко! Принаймні для мене. Задурила я одного грека своєю любов’ю, то він мене на руках носить. Живу, як вареник у маслі. Зоя так уважно слухала Іру, що аж рот відкрила. «Невже так буває?» – думала. А Іра все більше дров підкидала до вогню, детально змальовуючи розкоші закордонного життя-буття.
– Чув, як люди живуть? – задзьобала Зоя чоловіка. – А ми?
Петро й слухати не хотів про заробітки. Йому ставало млосно від однієї думки про те, що Зоя може кудись від нього поїхати. Але вона все частіше стала про це говорити.
Після чергової суперечки Петро відрубав:
– Якщо так хочеш, то їдь, я тобі не бороню. Подивишся на той рай, але щоб потім не шкодувала.
Петро ще ніколи не був таким сердитим, а Зоя вже витала в рожевих мріях. Ще їй приснився гарний сон: вона пані-мільйонерка,
походжає по власній віллі вся в білому, в білих рукавичках і капелюшку. «Петро є і буде, – втішала себе Зоя, – треба й інше життя побачити».
Відмовляла дочку від необдуманого вчинку і мама. Просила не гнатися за грошима, бо найбільше багатство жінки – то її сім’я і здоров’я. Не послухала Зоя рідних людей, бо чужий світ кликав її, манив… Якби ж вона знала, що щастя, про яке так мріяла, і
залишиться лише в мріях…
Працювала Зоя важко за невелику платню. За два роки віддала борги. Все більше хотілося їй додому, до Петра. Хотілося обняти донечку, побачити рідних. Але ж вона нічого не заробила! Важкі думки млоїли їй душу. Захворіла. А за що лікуватися? Хто пікуватиметься нелегалом? Пан, у якого працювала, подивився, що не буде вже із Зої роботи, й попросив звільнити місце для іншої жінки.
Так Зоя опинилася на вулиці. Слава Богу, знайшлися добрі жіночки, що відправили її своїм коштом в Україну. Важко було Зої ступати знайомою стежиною до свого дому.
Вона не повідомила про приїзд рідних, не хотіла тривожити їх, тому вдома Зою не чекали. Вона тихенько прочинила двері.
– Зоєчко! – Петро кинувся назустріч дружині. – Що з тобою? Невже це ти? Я не вірю!
Зоя пригорнулася до свого Петра і заплакала. З-за дверей боязко визирала Настуня, наче соромилася підійти до мами. А мама не
знала, що має робити: чи тата обіймати, чи донечку цілувати.
– Ось моє щастя, ось, – гладила по голівці Настуню, заливаючись слізьми. Ось де рай. Удома…
– Я ж тебе, доню, просила не їхати, – втішала Зою мати. – До чого ж ти доробилася на тій чужині?
Довго боролася родина за Зоїне життя. Ледве врятували молоду жінку. Скільки грошей пішло на лікування – страшно й подумати.
Нарешті Зої полегшало, «Якби була вдома, – картала себе, – то й здоров’я зберегла б, і гроші були б. Захотілося мені в світ, а світ жорстокий. Одним дає, в інших відбирає…»
Нині Зоя отримує пенсію за станом здоров’я. Не може ходити. І простити сама собі не може. Благо, що має доброго чоловіка, котрий
її підтримує, допомагає і нічим ніколи не дорікає. Це для жінки має велике значення. А ще Зоя не вірить, коли хтось каже, що в світі легко. Вона побувала в тому «солодкому раю». Він і досі гірчить полиново в її долі.
Зоя спробувала того трунку й тепер десятому закаже дорогу на чужину…
Оксана КИШКАНЮК.
