Сонце вже давно перевалило за зеніт, але його лагідне світло все ще заливало дерев’яну терасу, де Олена саме закінчувала готувати обід. Годинник настінний, з веселим малюнком соняшника, показував майже четверту. Повітря було наповнене густим ароматом свіжої зелені та чогось смаженого.
— Петре, ти де? Час обідати! Я ж казала, не засиджуйся ти там, — пролунав трохи втомлений, але турботливий голос Олени.
На порозі, заскрипівши старими дверима, з’явився Петро. Його робочі штани, що ще пам’ятали дні їхньої молодості, були геть забруднені, а світла футболка “поло” втратила свою свіжість, заплямована землею. Він щойно повернувся з грядок, де “воював” із колорадськими жуками та підв’язував томати. Уся його постать випромінювала втому, але й якесь дивне, земне задоволення.
— Іду, іду! Що ж ти так кричиш? — відгукнувся він, скидаючи гумові чоботи. — Там така краса! Огірки пішли в ріст, а цьогорічний урожай картоплі буде просто на заздрість.
Олена різко відставила миску з нарізаними огірками. Це вічне «врожай-город-жуки» вже стояло їй поперек горла. Вони ж наче мріяли про золоту осінь життя, про спокій і подорожі, а натомість отримали… сільськогосподарський фортпост.
Це дачне рабство, яке вони самі собі створили, здавалося, не матиме кінця. Навіщо, питається, садили? Хіба не можна було купити ті нещасні пару кілограмів картоплі на базарі?
Її дратувало не стільки фізичне навантаження, скільки монотонність, яка поглинула їхнє життя. Коли вони працювали, на відпочинок, хоч і короткий, гроші завжди знаходились, і був сенс чекати на відпустку. А тепер? Лише сонце, город і втома. Ні яскравих вражень, ні вільних коштів.
— Петре, обід на столі, — промовила вона, ледь стримуючи роздратування, — А ти сходи, вмийся і, будь ласка, переодягнися. Ну що це таке? Ти виглядаєш, як… жебрак!
Петро лише хмикнув, окинувши поглядом її власний домашній одяг — запраний, але зручний літній халат. “Дивиться на мене, а сама…”, — промайнуло в його думках, але він промовчав, щоб не роздмухувати вогонь.
Олена ж у цей момент нарізала помідори, і її думки неслися геть. «Ми перетворилися на сіру, нудну пару. Наше життя — це графік поливу та прополювання. Чому ми такі роздратовані? Чому не можемо просто радіти один одному?» Це щоденне занурення у побут, коли єдині теми для розмов — це стан ґрунту, фітофтора і ціни на насіння. Вона відчувала, як життя проходить повз, як у вікні швидкісного потяга пролітають пейзажі. Он її колишня колега шле фото з Мальдів, а сусідка поїхала у тур європейськими столицями. А вона? Вона прив’язана до грядок, немов до якоїсь карми.
— Олено, я переодягнувся. Запахло чимось неймовірним, — Петро повернувся, вимитий, у свіжій сорочці, і його очі засяяли, дивлячись на накритий стіл. — Борщ, я бачу?
— Так, сідай. Зараз наллю, — Олена важко зітхнула, намагаючись відкинути свої похмурі думки. — Сметани тобі додати?
— Обов’язково! Олено, слухай, мені сьогодні дзвонив Вадим. Пам’ятаєш, наш старий приятель зі студентських часів? Запрошує нас до себе в суботу. Зібрати всіх, як раніше. Каже, будуть Марина і Тарас, Сашко і Катя. Ми ж два роки нікуди не вибиралися! Нумо, поїдемо, розвіємося?
Олена відчула миттєвий опір. Навіщо? Що там робити? Усі їхні новини вона вже знає з фейсбуку. Їй навіть ліньки було збиратися, фарбуватися, обирати одяг. Вона піймала себе на думці, що цей новий стан — апатія та лінь — став її постійним супутником.
— Не знаю, Петре, — сказала вона, намагаючись знайти вагому причину для відмови, — А чим ми там будемо займатися? Обговорювати чиїсь болячки?
— Ну, Олено! Це ж старі друзі! Просто посидимо, посміємося, згадаємо щось… Як колись! Ти ж знаєш, Вадим завжди вміє створити атмосферу. — Петро дивився на неї з такою надією, що Олена не змогла відмовити. Може, хоч на один вечір вирвемося з цього побуту.
У суботу вони поїхали. Вадим та його дружина Світлана зустріли їх із широкими обіймами. Їхній будинок був наповнений гучними голосами та дзвінким сміхом. На столі, всупереч очікуванням Олени про вишукані страви, були прості, але такі рідні частування: картопля, запечена в мундирах, домашні соління, копчена риба та багато зелені. Все, як колись, у студентські роки, тільки з поправкою на вік.
Тарас, як завжди, тихенько награвав на гітарі, а потім, зустрівшись поглядом з Оленою, промовив:
— Олено, ти кожним роком лише гарнішаєш!
Олена засміялася, не вірячи, звісно, але відчула, як її щоки заливає рум’янець. І тут вона помітила погляд Петра. У ньому була знайома, майже забута, ревнива іскорка. “Треба ж, — подумала вона, — він ще пам’ятає, як це — ревнувати!”.
Ця, здавалося б, примітивна поїздка до старих друзів стала несподіваним каталізатором. Дорогою додому, замість звичного мовчання або обговорення графіку поливу, вони сміялися. Вони згадували, як вони “крали” в Вадима огірки з його дачі, як Тарас освідчувався Марині під гітару, як вони вперше всі разом поїхали на море.
— Петре, ти помітив, як Тарас і Сашко на тебе поглядали? — раптом сказала Олена, дивлячись на чоловіка зовсім іншими очима. — Ти у своїй новій сорочці виглядаєш… ну просто справжній красень! А Тарас, ти бачив його животик? Ти поряд з ними просто мачо!
— Ой, не прибідняйся, — Петро не приховував задоволення. Він кинув на неї такий самий погляд, як багато років тому, коли вони тільки-но зустрічалися. — Це на тебе всі дивилися! І ці джинси, які ти одягла, вони просто ідеальні. І як ти волосся поклала… Ти в мене, Олено, справжня красуня! Вони всі мені заздрили, я це точно знаю!
Петро притиснув її руку до своєї щоки, а його голос став м’якшим, ніж зазвичай:
— Знаєш, я тут подумав… Нам треба кудись поїхати. Ти ж про острови мріяла? Навіщо така краса має згасати в городі? У тебе ж шкіра, як у дівчинки, а очі… Олено, твої очі… Я не можу на тебе спокійно дивитися.
Олена засміялася, і цей сміх був щирим і легким.
— Петре, припини! Я нікуди не хочу їхати, — вона похитала головою. — Мені тут добре!
Раптом вона побачила їхню дачу іншими очима. Цей зелений острівець, де вони разом створюють свій маленький світ.
Вона подивилася на Петра, який дивився на неї, як і раніше, з такою ж закоханістю, що й тридцять років тому. Любов жива. Вона не зникла, вона просто причаїлася під шаром побуту, втоми та рутини, немов під осіннім листям.
І ніякі острови, ніякі розкішні яхти не замінять цього відчуття. Вона зварить йому борщ, вона прополе буряк, а потім вони підуть гуляти лісом, і він знову розповідатиме їй історії зі свого дитинства, які вона чула вже сотню разів, але тепер слухатиме із задоволенням.
Бо якщо є кохання, то навіть запрані старі штани з витягнутими колінами не зіпсують моменту. Якщо є кохання, без решти вони точно проживуть. Цей сад, ці друзі, цей чоловік, який бачить її красу крізь шар землі та втоми, — ось її справжнє, незмінне багатство.
