Петро не раз казав Марії, що її нічого в її домі немає.
– Що ти там підлогу мила та прала, то ти за собою прибирала, бо я гарував зранку до ночі, а ти вдома висиджувалася от і робила капарство.
В Марії аж подих перехопило. Виявляється, вона й хату в порядку тримала, господарку та город, а її в хаті нічого нема, вона нічого не заробила.
– Зате повагу в дітей я заробила, – казала вона гордо.
– Йди-йди, подивишся, як заслужила, але назад я тебе не приму навіть, не просися.
– То я не можу додому вернутися?
– Можеш, як будеш себе вести добре, – усміхнувся впевнено Петро.
Марія гарячково збирала речі, в голові гуділо, не думала, що так сорок років сімейного життя закінчиться. Вона взяла трохи готівки. Була певна, що має вистачити на дорогу, а там діти не дадуть пропасти.
Вона їхала в обласний центр і уявляла, як син її обійме, як донька буде сперечатися аби мама жила у неї, а не в любимчика-сина.
Петро ніколи добрим батьком не був.
Завжди бурчав, мовчав, не обіймав, не хвалив. А вона – і годувала, і лікувала, і вчила, і ночами не спала.
Першою зупинкою став дім сина – Віктора. Високий, мовчазний, трохи схожий на батька. Вона приїхала без попередження, але він не здивувався.
– Мамо, заходь, – сказав, відступаючи від порога.
Коли почув, що батько матір вигнав з хати і їй тепер нема куди йти, то сказав:
– Тільки в нас тісно, сама знаєш, може, ти до Лесі підеш жити?
Невістка, Олена, натягнуто посміхалася, а онуки навіть не зауважили, що бабуся переживає та й чи є вона, чи ні, лиш би гаджети в руках були.
Три дні витримала Марія, не могла в онуків в кімнаті ночувати на розкладачці, бо ніхто не хотів їй свого ліжка поступитися.
– Мам, ти б трохи менше бурчала, – сказав Віктор на третій день. – Олена нервує. І я теж.
– То я вам заважаю? – Марія глянула на нього з образою.
– Просто… ти ж завжди казала, що вдома краще. Може, поговори з татом, чи до Лесі піди?
Марія ледве вийшла з квартири сина з валізою. Він запропонував її підвезти, але вона відмовилася. Він завжди був її радістю і втіхою, найпершим.
«Ну нічого, – думала, – донька точно прийме. Скільки я їй добра зробила, вона точно з вдячності прийме. А син не може заперечити невістці, того й так повівся».
Донька, Леся, жила на іншому кінці міста, Марія і Петро придбали їй там квартиру, вона там часто бувала, коли приїздила помагати з онуками.
– Мам, ти що, приїхала? А чого не попередила?, – здивувалася Леся
– Та батько вигнав. Я подумала, може трохи в тебе побуду.
– Ну… заходь, звісно.
Перші дні були теплі. Леся віддала матері дитячу, водила в театри та на каву, але далі почалося:
– Мам, ти знову залишила чашку на столі. Тут не село.
– Мам, не треба мені казати, як виховувати дітей. Вони вже великі.
– Мам, ти не можеш просто сидіти й дивитися телевізор цілий день. Я працюю.
Марія мовчала. А потім, одного вечора, коли Леся сказала:
– Може, ти вже поговориш з татом? Бо я не можу бути між вами посередником.
Марія зібрала валізу. Вийшла з квартири, не попрощавшись. Вона йшла, як у тумані. Її ніхто не чекав. Її ніхто не хотів бачити. Все, що вона з таким трудом вкладала в своїх дітей, тепер не цінувалося.
«Вони виросли копією Петра, я їй не потрібна, для них я нічого не робила цінного, так вони собі думають. Куди ж мені податися?».
На вулиці було прохолодно і вона вирішила піти на вокзал. Там тепло і можна сісти та подумати, куди йти далі.
Вона сіла на лавку, поставила валізу поруч. Люди проходили повз, ніхто не звертав уваги. А біля неї крутилася собака – руденька, з розумними очима.
– Ти теж нікому не потрібна? – запитала Марія, витягуючи пиріжок. – На, їж.
Собака обережно взяла їжу, сіла поруч. Не гавкала, не скавчала – просто була.
Марія глянула на неї й заплакала. Тихо, беззвучно. Вперше за багато років.
Вона пригудувала час, як заступалася за дітей, коли чоловік казав, що вона їх не так виховує.
– Ти б мені увагу приділила, а ти коло дітей крутишся, – не раз казав, – я з роботи стомлений, то й не запитаєш, як я.
– Що тебе питати, – клала вона руки в боки, – по запаху чую, що з друзями був, значить, все в тебе чудово.
А скільки грошей вона потайки давала синові та доньці, а потім пирхала, коли чоловік не міг знайти своєї заначки. Вона наполягла аби після пенсії Петро все ще працював екскаваторником, бо такого спеціаліста було важко знайти, а роботи було купа.
– Працюй, поки сила є, ти ж бачиш, що важко нашим дітям, а помогти їм треба.
А той і працював, все краще, ніж цілий день слухати, який він добрий батько, що дітям помогти не хоче.
І тут задзвонив телефон. Вона здригнулася. На екрані – «Петро».
– Алло?
– Маріє… – голос був хрипкий. – Ну, що нагостювалася?
– Нагостювалася, – відповіла Марія.
– Вертайся.
– Чого це? Там нічого мого нема. Все твоє, – буркнула вона.
– Та кіт твій тут є. Вертайся.
– Біжу, – буркнула вона і кинула слухавку.
Нічого у неї нема і кіт більше Петра любить, все біля нього крутиться та на його ногах спить.
– Він мені ноги лікує, – гладив Петро кота, а той аж муркотів.
Марія важко зітхнула – прийдеться йти до чоловіка, а куди інакше? Батьки хату сестрі відписали, знімати квартиру грошей нема, в подруг проситися – ще є гордість.
От і прийдеться йти.
Вона стала і пішла до виходу, собака побігла за нею.
– Ще чого, – буркнула вона, – сиди тут. Ти мені чужа.
Собака стала, мов вкопана, а Марія пішла швидким кроком, щоб та не ув’язалася. Біля самого автобуса обернулася і побачила, як та дивиться на неї. І стільки було в тому погляді надії, жалю, обіцянки скакати вище голови, лиш би був дім.
Марія обернулася до водія автобусу:
– Можна з собакою?
– Ні, не можна.
Попри їхнє село ходила електричка, там кілометрів вісім полем і вона вдома.
– Найда, ходи зі мною, – покликала вона собаку і та скочила на ноги. Наче все життя її так називали.
Купила повідок і впевнено пішла з собакою в вагон.
Звичайно, що на неї сварилися, де це видано, тут людям місця мало. Але Марія відгавкувалася спритніше, ніж би це робила Найда, та сиділа тихенько і лиш очима блимала.
Далі стало видно село. Валіза важка. Ноги болять. Але собака йде поруч. Не відстає.
Коли вона дійшла до хати, Петро стояв біля воріт. Побачив її – і застиг.
– Ти що, пішки?
– Ага. Бо з собакою не пускають.
– Це що, твоя?
– Тепер – моя. Я її не кидала. Бо сама була на її місці.
Петро мовчки взяв валізу. Відчинив хвіртку. Собака зайшла першою, обнюхала подвір’я.
– Я… я не знав, що так буде, – сказав Петро. – Діти телефонують, питають, де ти.
– А діти, – махнула рукою Марія, – Діти мають своє, а я не маю нічого, виходить.
– Пробач, Маріє. Ти завжди так на дітей надіялася, я навіть злякався, що вони тебе назавжди заберуть.
– І я так думала, але я їv не треба, – і Марія захлипала.
Петро її обійняв, доки вона не заспокоїлася.
– Бачу, ти тут безлад розвів.
– Та є трохи.
– Виявляється, нічого не робити, то таки важко?
– Так, – опустив очі чоловік.
Більше вони цю тему не зачіпали. Звичайно, що й з дітьми помирилися, і онуків чекають, і далі собі живуть. Але має тепер Марія звичку купувати Найді щось смачне, коли їде в місто. Та їй лише руки, обличчя, аж підскакує, а Марія змахує сльози, сльози радості?
