Мені було сорок сім років, і я все ще не мала чоловіка. Коли подруга одного разу сказала, що мені вже час шукати знайомства… на цвинтарі, я аж розплакалася від образи. Як можна так говорити людині, яка все життя намагається жити чесно і гідно? Я не розмовляла з нею тиждень. Образа тримала мене міцно, і мені здавалося, що все довкола несправедливе.
Але якось, прогулюючись по вулиці, я почула зупиняючий мене крик: «Бабусю, відійдіть!» Мені стало так сумно за себе, що я просто пішла, відчуваючи власну самотність. І тоді трапився Петро. Я зустріла його випадково біля одного з пам’ятників. Він виглядав таким сумним, таким розгубленим. Підійшов і спитав, за ким я сумую. Я відповіла чесно: «За чоловіком», але не додала, що за тим, якого у мене ніколи не було.
Так, я сумувала за чоловіком, якому б готувала сніданки, варила пельмені і відправляла на рибалку, наказуючи багато риби не тягнути до хати.
Петрової дружина не стало рік тому. Це стало для нього справжнім потрясінням, бо вона завжди була енергійною, слідкувала за здоров’ям і ніколи не скаржилася. Раптова хвороба забрала її так швидко, що ніхто не міг зрозуміти, як це сталося. Петро горював, ходив щосуботи на цвинтар і довго сидів біля її пам’ятника.
– Мені її дуже не вистачає, – зізнавався він мені.
І я йому співчувала і заздрила тій жінці, якої вже нема, але як її люблять.
Ми чекали разом на міський автобус, що запізнювався і Петро навіть зрадів.
– Хоч поговорю з людиною, яка розуміє, що таке втрата, бо моя донька вже відмовляється їздити зі мною до матері. Каже. що у неї життя своє.
Петро образився на неї і поїхав сам.
Отак ми говорили, вірніше, він говорив, а я слухала і дивувалася, які ж то чоловіки бувають вірні і віддані.
– Слухайте, Інно, а ви не проти попити кави зараз? Мені так на душі легко стало, не хочу аби це проходило.
І ми пішли на каву. Поступово розмова перейшла на роботу, захоплення, їжу.
– Ви не проти, якщо я вас проведу?, – спитав мене він.
– Ні, проти, – я не хотіла аби хтось з сусідів йому сказав, що я ніколи не мала чоловіка.
Але не з того боку вилізло шило.
Наступні кілька тижнів ми зустрічалися майже щосуботи. Спершу це були короткі прогулянки після його «відвідин» могили Валі. Я помічала, як Петро стає спокійнішим, як змінюється його погляд: сум і туга ще залишалися, але поряд зі мною з’являлося щось тепле, тихе, що нагадувало надію.
Але далі чоловік прийшов без настрою. Виявилося, що його донька почала розпитувати чому він такий останнім часом став щасливий, а, коли дізналася, що він зустрічається зі мною, то випалила:
– Мами й року нема. а ти вже їй заміну знайшов? Та як ти можеш?
Я співчувала йому і казала, що донька з часом зрозуміє.
– Ні, спочатку мені казала аби я перестав сумувати, а тепер навпаки, їй не подобається, що я ожив. І як бути?
– Може, як ти познайомиш мене з нею, то вона зрозуміє, що ми просто друзі і у вас все налагодиться?
Вероніка зустріла мене стримано. Душевної розмови не вийшло, але далі почалося те, чого я й боялася – правда почала вилазити.
Петро перестав мені телефонувати. На мої дзвінки не відповідав. Я не знала, де він живе, тому вирішила піти до його дружини, але зів’ялі квіти свідчили, що тут давно нікого не було.
Я дуже хвилювалася.
Аж раптом побачила Вероніку.
– Вероніко, яка я рада тебе бачити, що з татом?
Вона так холодно на мене глянула, а тоді й каже:
– Тато все знає.
– Що?, – я зблідла.
– Наше містечко маленьке, всі всіх знають. І тебе знають. Ти працюєш лаборанткою і ніколи не була заміжня, ніякого чоловіка не ховала. То чого ж ти була на цвинтарі? Приглядалася до потенційних женихів?
– Як ти можеш таке казати?
– Я можу і тато такої ж думки, тому йому більше не телефонуй і не приходи.
Не знаю, як я дійшла додому. Я була розбита. Хіба я винна, що я йому сподобалася? Та й він подобається мені і яка різниця, де ми зустрілися?
Петро не з’являвся кілька тижнів.
І одного ранку він з’явився біля мого будинку з великим букетом квітів
– Інно, – сказав він тихо, – я знаю всю правду. І це не завадило мені полюбити тебе.
Моє серце прискорено забилося. Я відчула, як легше стало дихати. Його очі були повні тепла і ніжності. Він розповів, як пережив перші тижні після мого розкриття, як йому було важко, але що він зрозумів: щастя – це не завжди про правильність обставин, а про те, що людина приносить у твоє життя.
Кілька тижнів потому ми вирішили зустрітися з Веронікою разом. Вона трохи ніяковіла, але зізналася, що переборщила.
– Мені не варто було лізти зі своєю думкою. Вибач.
– Та нічого, я рада, що все розкрилося. Сама хотіла зізнатися, але не так.
Ми засміялися. Перші кроки зроблено і я дуже сподіваюся, що ця дорога приведе нас до щастя.
