— Мамочко, їх знову разом бачили! Вони вже навіть не ховаються! – ридала донька, – Я ж його так кохаю і дітки у нас. Уже ж так йому годжу. За, що, мамо? За що? – схлипувала Ольга. Світлана мовчала і просила у Бога прощення. Усі сльози дружини Петра відлились їй через її, ні в чому не винну дитину.
То все років двадцять тому розпочалось. Світлана щойно вийшла заміж і переїхала у село до чоловіка. Гарною вона була. Тараса не любила особливо. Вийшла заміж так, бо усі подруги уже заміжні, а вона у дівках. Та й Тарас її любив дуже. На руках свою Світланочку носив. Ніжки їй мив і каву у ліжко носив. Ніби й щаслива була з ним. Але нічого крім вдячності не відчувала.
З Петром у колгоспній конторі познайомились. Вона – молода і приваблива секретар, він – неабияка “шишка” у районі. Світлані лестила його увага. А коли випадала нагода у приймальні залишитись удвох Петро благав її ледь не навколішках про зустріч. Вона, звісно, відмовляла, але вже через пів року залицянь – здалась, бо відчула, що закохалась по справжньому.
Грішна та любов була з самого початку. У Петра родина і двійко діток. У неї люблячий чоловік. Ні він, ні вона змінити в своєму житті нічого не могли. Він – поплатиться кар’єрою, якщо наважиться, а вона – не хотіла втратити свого зручного і вірного Тараса.
Кота в мішку не втаїш. Пішов по селу поголос, що дуже вже часто Петро Семенович у кантору до Світланки бігає. Та й Петрова дружина отримала таку модну у ті роки “анонімку”, де все без прикрас було описано. Складно Світлані і Петру тоді було. Для збереження родин, навіть розійшлись на деякий час. Світлана тоді доньку від Тараса на світ привела, а Петрова дружина двійко хлопченят йому подарувала. Але і це їх не спинило. Через рік знову зустрічатись почали. Галя з дитям в місто на “огляд” до спеціаліста, а там уже й Петро чекає її.
Тарас усе бачив, розумів, але ніколи і словом не обмовився. Став трохи за комір з друзяками заливати, але тихенько прийде проспиться і знову зі своєю Світланочкою, як з дорогоцінним скарбом носиться.
Петрова дружина спочатку писала Світлані листи, які передавала через свою подругу в село. Потім, якось узявши усіх дітей приїхала подивитись розлучниці в очі. На колінах благала Світланку припинити те неподобство. Нащось підводила до неї усіх діток по черзі і вимагала від нічого не розуміючих малих, аби просили тьотю повернути тата. Світлана тоді лиш посміхнулась і сказала, що щасливо заміжня, що має донечку і абсолютно нічого у своєму житті міняти не буде, бо має кохання, про яке Петрова дружина мабуть і не чула ніколи.
Роки минали. Світлана навчилась не звертати увагу на пересуди. З Петром вони так і зустрічались, а Тарас ледь тримався на ногах уже щодня. Почав влаштовувати огидні сцени і казати, що саме вона у всьому винна. Світлана довго не терпіла. Зібрала його речі і випровадила з дому. Знала – не той характер у її чоловіка аби перечити. Тепер звільнилось місце для зустрічей з Петром. Він навіть на ніч міг залишитись.
Петрова дружина уже не плакала – вила і просила Світлану відступитись. Але та не зважала.
Вони і досі разом. Він все ще одружений, а вона і досі у статусі “коханої”. Мабуть і не зрозуміла б і не пожалкувала б ніколи Світлана про все, що вчинила, аби не донька. Не встигла її Ольга заміж вийти і дитяточко на світ привести, як дізнались усі – має її чоловік коханку.
Як вона плаче! Ночами не спить. Чомусь вважає себе винною і все у дзеркало поглядає. То зачіску змінить, то схудне. А він і не покидає і з тією зустрічатись не припиняє. А Світлана дивиться на свою дитину і місця собі не знаходить. Це ж через неї усе! Через неї. І просить Світлана прощення у Петрової жінки і біля Тарасового пам’ятничка, але ж нічого це не міняє. П’є її Оля гірку чашу сліз, яку її мама за все життя назбирала.
Автор Анна Корольова.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
