fbpx
Історії з життя
Підійшла черга Наталки. Вона пливе у яскравому освітленні: довга сукня золотого кольору облягає фігуру німфи. Волосся підняте на потилиці з шоколадними кучерями навколо обличчя. Золоті туфельки на високих підборах, граційна хода. Все, як уві сні. Несподівано нога підвертається, підбори чіпляються за поділ сукні. Дівчина падає

Сонячний вересневий полудень. Наречені виходять із будівлі РАЦСу під галасливі вигуки та оплески. Їх обсипають пелюстками троянд. Молодь оточила молодят із радісними тостами та привітаннями. Слідом вийшли батьки молодих. Мати нареченого, задумливо посміхається.

Трьома роками раніше.

У квартирі Коваленків сімейна нарада. За столом сидять Наталя, її мама Галина та мамина сестра, тітка Алла.

— Ну, кажи, для чого ти нас зібрала, — звертається Галина до сестри, — Давай!

— Наталочко, — почала, радісно посміхаючись, тітка, — Дівчинко моя рідна, я придумала. Тобі вже вісімнадцять. Ти красуня та розумниця. У мене є знайома, яка працює у модельній агенції. Тобі треба піти туди і спробувати себе в ролі моделі. Ось! Я вже домовилася, завтра на тебе подивляться.

— Тітко Алло! — скептично посміхається дівчина, — Яке агентство, я ж невисокого зросту?

— Мила моя! — Сміється тітка, — Не рівняйся ти на ці «лижі». У тебе симпатичне личко і чудова фігура. Ну, погодься.

Наталю прийняли. Потягнулися напружені дні занять та репетицій. Попереду чекає участь у міському конкурсі краси. Наталя переживає. Увечері сидить у роздягальні одна. Всі дівчата вже давно пішли. Заходить викладач Віра Іванівна, помічає сумну дівчину.

— Наталко, в чому справа? — турбується вона, — Що трапилося? Чому ти не йдеш додому?

— Віро Іванівно, — сумно відповідає дівчина, — Ви подивіться на мене. Ну яка з мене модель? Я ж найнижча.

— А знаєш, що ми зробимо? — хитро посміхається педагог, обіймаючи її за плечі, — Взуємо тебе в туфлі на високих підборах. Зробимо об’ємну зачіску і ніхто не помітить, що ти маленького зросту. Справді!

— Думаєте, допоможе? — Запитує Наталя, хнюпаючи носом, — Всі такі красиві, не те, що я.

— Не верзи дурниць! — Заспокоює педагог, — Якби я не побачила в тобі родзинку, ні за що б не взяла!

— Дякую, — посміхається дівчина, — Ви мене заспокоїли.

– Я розплющила тобі очі на правду, – спокійно відповідає Віра Іванівна.

Пройшов місяць. Велика сцена. Багато народу у залі. За лаштунками стоять дівчата. Наталя хвилюється, як все пройде. У Каті тремтять коліна, навіть сукня трясеться. Люба, ледь стримує сльози. Іра, переживає, сердиться, а Аня постійно сміється. Кожен по-різному реагує на ситуацію.

Настав час учасницям виходити. Звучить музика, клацають фотоапарати журналістів. Моделі виходять на сцену. Підійшла черга Наталки. Вона пливе у яскравому освітленні: довга сукня золотого кольору облягає фігуру німфи. Волосся підняте на потилиці з шоколадними кучерями навколо обличчя. Золоті туфельки на високих підборах, граційна хода. Все, як уві сні. Несподівано нога підвертається, підбори чіпляються за поділ сукні. Дівчина падає. Гуркіт. Від відчуттів в нозі та сорому Наталя заплющує очі.

Сильні руки підхопили її та винесли за лаштунки. Підбігла Віра Іванівна.

– Зараз, зараз! — Заспокоює вона і кудись дзвонить, — Потерпи, я піду зустріну машину.

Наталя піднімає заплакані очі на хлопця, який сидить біля неї. Конкурс закінчено. Чекають на результати. Перемогли троє інших дівчат. Вереск радості, сльози щастя. Наталя сумно зітхає.

— Вибачте, як ви себе почуваєте? – зніяковіло посміхається молодик.

— Та, нормально, — відповідає вона, — Майже не болить. Даремно викликали допомогу.

— Я спостерігав за вами весь конкурс, — сказав незнайомець жадібно, із захопленням заглядаючи їй у вічі, — І не згоден з рішенням журі.

— Чому ж? — Усміхається дівчина, — Їм краще знати, хто гідний.

— Ні! — Наполягає хлопець, — Справжня красуня, ви!

— Дякую, — зітхає вона.

— Де постраждала? — Запитують медики.

— Ось вона, — підбігає педагог і вказує на дівчину.

— Давайте, я віднесу її в машину, — пропонує хлопець і дорогою шепоче їй на вухо, — ми так і не познайомилися. Я – Олександр.

— Дуже приємно, — киває вона, — А мене звати.

— Наталя, — перебиває він, — Я запам’ятав.

— Це добре, — відповідає вона, — До побачення.

Олександр дбайливо посадив її в машину.

— Чи могли б ви продиктувати мені свій номер телефону? – просить він.

— Ні, у мене є хлопець, — бреше дівчина, — Тому це вже зайве.

— Вибачте, що я такий нав’язливий, — засмутився Олександр.

— Та, нічого, — зітхнула Наталка.

— Можливо, ще побачимось? — Посміхається хлопець, — До швидкої зустрічі!

Наталка тиждень провалялася в ліжку після невдалого дефіле. І увесь цей час щоденно отримувала букети квітів від невідомого шанувальника. Вона здогадується, хто він. Вже шкодує, що була такою холодною з ним. Можливо, він гнівається, раз не прийшов сам.

Минуло два місяці. Наталка записалася в школу танців. Модельна кар’єра не для неї. Вдень вона навчається в інституті, вечорами поспішає до танцювального класу. Музика так захоплює її, що змушує повністю віддатися танцю. Танцюючи вона отримує справжню насолоду і щаслива, що нарешті знайшла себе.

Урок закінчено, Наталя виходить на вулицю. Прохолодно.

— Наталочко! – гукає її знайомий голос ззаду.

— Ой, ви мене налякали, — здригається вона.

— Вибач я не хотів, — підходить Олександр з величезним букетом троянд, — Ти не будеш проти, якщо я звертатимуся до тебе на «ти».

— Ні! — збентежилася Наталя, — Навіщо ти тут?

— Я їздив закордон у справах, — почав він, — Ти отримувала від мене квіти?

— Так, дякую, — відповідає вона.

– Давай, на чистоту? — Несподівано просить він, — Я знаю, що в тебе немає ніякого хлопця. Ти дуже мені подобаєшся! Дуже! Давай, більше ніколи не брехати одне одному?

— Добре, — зашарілася Наталя.

— Ідьмо! Я відвезу тебе додому, — він подав їй руку, — До мене додому. Там на тебе чекає сюрприз і моя мама.

— Твоя мама? — Розгубилася дівчина, — Ні, ні, ні. Мене чекають вдома. А звідки вона мене знає?

— Я був у тебе вдома, — пояснює він, — І про все домовився з твоїми батьками. Не хвилюйся. Можеш їм зателефонувати, якщо сумніваєшся.

Наталя дзвонить своїй матері. У слухавці приємний жіночий голос щось починає їй пояснювати. Вона здивовано дивиться на Сашка, мовчки подає йому руку і сідає в машину. Таке враження, що вони знайомі вже купу років. Сашко знає про неї все до дрібниць. Зайшовши у під’їзд, вже на сходовому майданчику вони відчули густий аромат святкового застілля. На порозі відчинених дверей стояла Віра Іванівна.

— Доброго дня, Наталочко! — Усміхається вона, — Заходь швидше. Ми вже зачекалися тебе.

— Здрастуйте, Віро Іванівно, — розгублено белькоче дівчина.

Сашко допомагає їй роздягнутися і пропускає її вперед. За столом сидять її батьки та тітка Алла. Усі посміхаються. Наташа від подиву витріщила очі. Вона нічого не розуміє. Галина – мама дівчини, підходить до дочки та обіймає її.

— Доню! — Радісно каже вона, — Сьогодні такий щасливий день!

— Двадцять років тому ми з Вірою, — почала тітка Алла, — Познайомились у студентському поході. Сьогодні її день народження. Наталочко, проходь, сідай.

Усі розсміялися. Молодих хлопця і дівчину посадили поряд одне з одним.

— Чому ти не сказав, що твоя мама, — пошепки питає Наталка, — Віра Іванівна?

Сашко знизав плечима і посміхнувся. День народження минув весело та по-домашньому. Весь вечір Сашко не зводив закоханих очей з Наталі. Батьки все чудово розуміючи переглядалися і схвально кивали.

***

Молодята та гості розсідаються по машинах. Віра Іванівна сідає і з полегшенням зітхає. Як приємно бачити сина щасливим. А вона тепер матиме ще й доньку Наталочку.

Дивно, як, здавалося б, чужі люди, стають найріднішими.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page