– Дорога моя, ти ж сама бачиш, який це чудовий варіант, – вимовила Галина Олексіївна, акуратно проводячи долонею по дерев’яних поличках старовинного буфета.
Здавалося, ніби вона перевіряє, чи не залишився десь пороху.
– Квартира в самому центрі, високі стелі, отой величний буфет – суцільна розкіш. Чом би не обдумати все ще раз?
– Питання не в тому, наскільки це зручно, – неспішно відповіла Олександра, – Я все вирішила.
Жінка трохи відступила від буфета, подивилась на підлогу, де побачила кілька темних плям. В її голові миттєво промайнув спогад: як колись, у дитинстві, дід приносив свіжі пиріжки з місцевої пекарні, й вони смакували їх у цій самій кімнаті.
– А я ось думаю, – вела своє Галина Олексіївна, – чи не простіше було б здавати цю квартиру? Ти могла б здавати це житло. Ремонт зробиш невеличкий – ідеальний варіант.
Олександра склала губи у посмішці:
– Ми з Тарасом вирішили інакше. Після ремонту продаватимемо.
Мовби підкреслюючи власну незгоду, Галина Олексіївна важко зітхнула й присіла на крісло, де колись сиділа мама Олександри. Прикро, але цей дім давно покинутий. Уже три місяці, як дідусь пішов із життя, й тепер запитань більше, ніж відповідей.
– Усе ж, Сашо, для чого відмовлятися від такого скарбу? – наполягала свекруха. – Ти в центрі, хоч дітям колись лиши.
– Дітей у нас немає, – коротко обірвала Олександра, переводячи погляд на підвіконня, де зів’яли квіти. Колись герань любила вирощувати її мати.
Галина Олексіївна стримано усміхнулася:
– Немає дітей тепер, але ж життя не спиняється. Ще все може змінитися. А гроші потрібні завжди. тут тисяч тридцять можна мати.
Олександра раптом відчула, як її дратують ці розмови.
– У мене сьогодні ще зустріч, – промовила вона, глянувши на годинника, що висів, ледь цокаючи, і показував шістнадцяту годину. – Я поспішаю. Давайте припинимо розмову на цьому.
– Гаразд, – відповіла свекруха й повільно підвелася з крісла. – А ти, будь ласка, роздивися, подумай ще. Я недаремно всіма способами нагадую, яку вигоду ти можеш мати.
Олександра лиш кивнула, не бажаючи більше розмовляти. Вона вийшла з квартири, помітила, як свекруха залишилася стояти на порозі, ніби хоче перевірити кожну шпаринку. До самого першого поверху вони йшли мовчки. Перед відходом Галина Олексіївна пошепки додала:
– Сашо, я ж усе роблю задля вас. Колись сама мені подякуєш.
Олександра тільки тихо зітхнула й рушила до своєї машини. Її вже чекали важкі години переговорів. – Чому все склалося так? – думала вона, сідаючи за кермо.
– Алло, кохана, ти як? – у динаміку телефону пролунав голос Тараса. Олександра включила гучний зв’язок і відчула, як хвиля втоми накочується.
– Як завжди. Багато роботи. А ти як? – спитала вона, намагаючись звучати бадьоро.
– Та нічого нового. Маю закінчити проєкт до кінця тижня. У вихідні можна взятися за ремонт у тій квартирі. Мама з тобою говорила? Подумай над її словами. – Тарас говорив із відтінком напруги, ніби він щось приховував.
– Я їй пояснила, що ми вирішили з продажем усе владнати.
– Розумію, – коротко відповів Тарас. – Мушу бігти, зідзвонимося ввечері, гаразд?
Дзвінок урвався. Олександра залишилася на стоянці з думками про те, що часом вона відчуває якусь незрозумілу дистанцію між нею і чоловіком. Може, це від подорожей чи від його відряджень. А може, в усьому винні нескінченні втручання свекрухи.
Після напруженого робочого дня вона повернулася додому пізно. У вітальні горіло блякле світло лампи, що ледве пробивалося крізь абажур. На столі знайшла коротку записку: «Поїхав до мами, повернуся надранок».
Олександра опустилася на диван, відчула, як накотилась зріє гіркота. Згадала, що колись Тарас завжди зустрічав її теплим чаєм чи невеликим подарунком. А нині лиш мовчання й записка.
Вранці, прокинувшись, вона зрозуміла, що треба діяти, щоб ремонт у дідовій квартирі все ж зрушив із місця. Поїхала туди, аби складати план дій. Та під’їжджаючи, побачила біля під’їзду незнайому жінку з великим поліетиленовим пакетом. «Мабуть, сусідка», – подумала Олександра.
Піднявшись нагору, вона почула голоси за дверима свого помешкання. «А хто там може бути?» – промайнуло в голові. Вона спробувала відчинити ключем, та двері не піддалися.
У коридорі почулися кроки. Двері відчинив Тарас, а за його плечем виднілася свекруха. Всередині квартири Олександра помітила речі, яких раніше тут не було – чужі коробки, якісь меблі.
– Тарасе, що відбувається? – насилу стримуючи хвилювання, спитала Олександра.
Із кімнати вийшла та ж сама незнайома жінка, яку Олександра бачила біля під’їзду. Вона привіталася, назвавшись Оленою, і додала:
– Ми з Мариною Григорівною домовилися про оренду.
– Оренду? – перепитала Олександра, витираючи піт на чолі. – Яку оренду?
Тарас зітхнув:
– Мама вирішила, що так краще, заощадить іще кошти, мовляв ремонт робитимуть орендарі власним коштом, а нам лишиться лише продати квартиру потім за більшу ціну.
– Я не згодна, – Олександра стисло відповіла, дивлячись на свекруху. – Марина Григорівно, чому ви вирішили усе на свій лад зробити. У мене свої плани. Крапка.
Тарас спробував ще щось сказати, але Олександра була непохитною.
— Ти хоч розумієш у яке положення нас ставиш? – запитав він у дружини. – Як це все виглядає зі сторони. Що за принципи. Тобі аби було по-твоєму і все. А ми також маємо якісь свої плани в житті не думала. Значить нам треба якщо ми так вирішили.
— Вам? Цікаво виходить. А ви і я тепер окремо? А відколи?
Лиш згодом Олександра дізналась, що у чоловіка є інша і вона при надії. Гроші від оренди того житла мали б допомогти Тарасу якось викрутитись і дати змогу жити на дві сім’ї.
Свекруха знала про все. Тарас хотів залишити Олександру. але вона не дозволила. адже Олександра була прекрасною дружиною, а от та інша, не мала і копійки за душею.
— Поки так, а далі владнаємо.
Не владнали. Тарас із новою жінкою тепер проживають в однокімнатній квартирі матері. Всі четверо на десяти квадратах, нова обраниця подарувала йому двійню.
Олександра ж продала квартиру дідуся і таки придбала омріяний будинок. Великий і поки порожній. Але, нічого. Вона знає, що доля ще подарує їй справжню сім’ю.
Головна картинка ілюстративна.
