fbpx
Історії з життя
Пішла до кума на Святвечір і набралася сорому, тільки не знаю, за кого більше, за себе, чи його дружину

Наш кум Михайло давно живе сам, бо його дружина вже кілька років безвилазно працює в Португалії, а до того приїжджала та від’їжджала періодично.

Загалом, як порахувати, то вони, може років десять прожили разом, а тепер вже років 15 отак живуть далеко один від одного.

Марта лише час від часу телефонує та приїжджає, коли діти одружувалися та на чийсь ювілей.

Ну, а Михайло і за маму, і за тата, і за газду, і за господиню.

Ми час від часу до нього навідуємося в неділю чи на свята, бо він людина дуже добра та щира і завжди має чим погостити.

Спочатку я думала, що то донька його наготує йому на тиждень, а він потім лише підігріває. Далі виявилося, що це далеко не так і він сам готує такий плов, що просто пальчики оближеш і мені мій чоловік каже:

– Ти так не вмієш зварити, як Михайло!

Я спочатку злилася, бо ж що такого може зварити чоловік краще, ніж жінка?

І ось ми прийшли до нього на Святвечір, хоч до того ніколи не ходили, бо то свати, то родина, то ми до когось йшли. А цього року все так сумно навколо, діти далеко, то чоловік і каже:

– Ходи до Михайла колядувати.

Пішли ми. А в нього діти якраз сидять за столом, а на столі дванадцять страв, я не применшую! Тут тобі й зупа горохова, вареники, вушка(вареники з грибами), риба, грибна підлива, картопля…

А кутя! Дівчата! Я такої смакоти ще не їла. Така й смачна. Й ніжна й приємна на смак і не чути жодної гіркотинки з маку…

Я візьми та й ляпни:

– Які маєш добрі, Михайле, діти, і наварили тобі і напекли, – кажу.

– То не ми, – каже донька, – То тато сам.

– Як сам?, – не вірю вухам.

– Так, – каже невістка.

Я аж обімліла, щоб дві жінки в хаті, а чоловік ліпив вареники з грибів, картоплі, капусти…

Я дивлюся квадратними очима на Михайла. А він так стенув плечима, ніби я йому про якусь дрібницю кажу:

– Та встав зранку та й почав готувати все. Запарив пшеницю, розробив капусту, гриби, навив голубців. Єдине, що не встиг – то холодець недоварив.

Я мало з крісла не впала. Бо я знаю, що то за труд для жінки, а це чоловік робить! І не ремствує і нікого не заставляє та не просить!

Мені так стало неприємно, що не можу передати. Не через те, що чоловік робить, а через те, що чоловік, виявляється, може таке робити: і голубці вити й кутю розтирати і при тому йому корона з голови не паде.

Я дуже перепросила за свої слова і почала хвалити Михайла за ту смакоту, що він наготував, бо було дуже смачно.

Йдемо ми з чоловіком додому, а я по дорозі плачу, яка та Марта невдячна жінка. Отак поїхати і такого чоловіка лишити самого! А потім на старості років приїде і яке то буде життя?

– Та що ти його жалієш, – вже мій чоловік свої п’ять копійок всовує, – Він такі наїдки та напитки має, що ми ніколи таке собі й не дозволимо поїсти.

– І що? А в житті таке саме бачить, як і ми з тобою – ту саму дорогу, ті самі дерева, те саме місто і село, і телевізор… То за що життя минає? А ти жінку маєш коло себе і не цінуєш!

– Ой, а ти все на свій бік перекидуєш, то хіба не твоя робота?, – бурчить чоловік.

Я довго не могла заснути і собі уявляла, якби Михайло був моїм чоловіком? Чи було б так само, як з моїм чи він би вів себе по-іншому і допомагав би мені в усьому.

Чому жінки не цінують своїх чоловіків?

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page