Для Вікторії він був другом. Пусте, що обіймалися вони на студентських вечірках, що сміялася вона з його жартів і говорила, який він класний. Це не рахувалося. Вона могла йому подзвонити і попроситися ночувати, бо гуртожиток вже закрили, могла попросити забрати з набридлої компанії, могла дозволити собі ночувати в нього. Вона згадувала про нього тоді, коли це було треба їй. А він ніколи її не забував.
Спочатку, він все списував на її неспокійний характер, далі на юність, далі на примхливість. Далі перестав взагалі будь-що розуміти. Вирішив запропонувати:
– Давай зустрічатися.
– Чого? – аж поперхнулася кавою.
– Бо люди, які разом проводять стільки часу, скільки ми, можуть зустрічатися.
– О, ні. Тоді вийде, що я маю бути тобі вірна.
– Так.
– І нікуди не ходити. А лиш бути з тобою?
– Так.
– Я так не хочу.
– Чому???
– Мені нудно. Ти дуже хороший, але слухай… Я зараз такого не хочу.
– А коли захочеш?
Вона замовкла. Довго про щось думала, а потім почала збиратися:
– Ніколи. Ти не мій тип взагалі. Мені з тобою добре і все таке, але то як з якимось другом чи братом. Я шукаю чоловіка, який мене буде включати, тримати, контролювати.
– Старого гаманця?
– Ні, чоловіка з характером.
Далі вони довго не бачилися. Вона й далі пурхала з вечірки на вечірку, здавала сесію, ходила на пари – просто жила собі в радість. А він ні.
– Ігоре, досить за нею сохнути. Ти можеш собі таких знайти сотню, – радили друзі.
Правильно радили. Але він не хотів таких, як Вікторія. Хотів абсолютно іншу дівчину, з іншим кольором очей, волосся, усмішкою… І знайшов. Катруся. Вона дивилася на нього щасливими очима і заспокоювала його спогади. Він був певен в ній, в її вірності, в її любові. Так має бути в стосунках.
Якогось дня Вікторія гукнула його на університетському подвір’ї:
– Привіт! Ще злишся?
– Ні.
– Добре. Бачила тебе з дівчиною, молодець.
Нічого не відповів. А, що мав казати? Хотілося огризнутися аби не лізла до нього в життя. Але ж то Вікторія. Просто кивнув і пішов.
Вона більше йому не траплялася на очі, а їхнє з Катрусею життя звично рухалося до весілля, діток, роботи. Інколи згадував за Вікторію, але виключно, якщо бачив спільних знайомих. Не шукав її. Заборонив собі це давно. Певно, має сотні фото з дорогих курортів чи ресторанів. Вона така. Наколоті губи і чоренні брови, по моді.
– Ігоре, скоро двадцять років як вступили в університет. Може, хоч цього року прийдеш?
– Аж стільки?
– Прикинь. Ми вже три зустрічі робили, а тебе нема та й нема.
– Добре, подумаю.
– Та ти подумай. І добре, бо не зогледишся, а вже сорок буде…
Йти чи ні? Він не особливо скучив за цими людьми.
– Йди, – наполягла Катруся, – Я теж планую. І буде не чесно, якщо я про когось пліткуватиму, а ти його бачив сто років тому.
Але там буде вона. Стільки років пройшло. Боявся побачити її надутою лялькою. А, може. Й на краще? Все забудеться. Добре.
Вікторія сміялася щось весело розказуючи. Сукня приховує недоліки, очі ті ж самі. Та сама Вікторія, лиш на двадцять років старша.
– Як я рада тебе бачити! Як ти?
– Все добре. Одружений, двоє дітей. Працюю.
– А ти як?
– Я теж вийшла заміж. Двоє діток і рутинна робота. Все як у всіх.
– Ти ж мріяла про багатого чоловіка, здається..
– Згадаєш такі дурниці, аж смішно! Що мені з того багатого? Я просто закохалася шалено і все змінилося.
– Радий це чути.
Пішов до інших одногрупників і не почувався пригніченим. Вона стала звичайною жінкою, такою, як він хотів аби вона була. Але ця жінка вже була йому не цікава. У нього була Катруся, його кохання впродовж стількох років.
Фото ілюстративне.
