fbpx
Історії з життя
Пішов до інших одногрупників і не почувався пригніченим. Вона стала звичайною жінкою, такою, як він хотів аби вона була. Але ця жінка вже була йому не цікава

Для Вікторії він був другом. Пусте, що обіймалися вони на студентських вечірках, що сміялася вона з його жартів і говорила, який він класний. Це не рахувалося. Вона могла йому подзвонити і попроситися ночувати, бо гуртожиток вже закрили, могла попросити забрати з набридлої компанії, могла дозволити собі ночувати в нього. Вона згадувала про нього тоді, коли це було треба їй. А він ніколи її не забував.

Спочатку, він все списував на її неспокійний характер, далі на юність, далі на примхливість. Далі перестав взагалі будь-що розуміти. Вирішив запропонувати:

– Давай зустрічатися.

– Чого? – аж поперхнулася кавою.

– Бо люди, які разом проводять стільки часу, скільки ми, можуть зустрічатися.

– О, ні. Тоді вийде, що я маю бути тобі вірна.

– Так.

– І нікуди не ходити. А лиш бути з тобою?

– Так.

– Я так не хочу.

– Чому???

– Мені нудно. Ти дуже хороший, але слухай… Я зараз такого не хочу.

– А коли захочеш?

Вона замовкла. Довго про щось думала, а потім почала збиратися:

– Ніколи. Ти не мій тип взагалі. Мені з тобою добре і все таке, але то як з якимось другом чи братом. Я шукаю чоловіка, який мене буде включати, тримати, контролювати.

– Старого гаманця?

– Ні, чоловіка з характером.

Далі вони довго не бачилися. Вона й далі пурхала з вечірки на вечірку, здавала сесію, ходила на пари – просто жила собі в радість. А він ні.

– Ігоре, досить за нею сохнути. Ти можеш собі таких знайти сотню, – радили друзі.

Правильно радили. Але він не хотів таких, як Вікторія. Хотів абсолютно іншу дівчину, з іншим кольором очей, волосся, усмішкою… І знайшов. Катруся. Вона дивилася на нього щасливими очима і заспокоювала його спогади. Він був певен в ній, в її вірності, в її любові. Так має бути в стосунках.

Якогось дня Вікторія гукнула його на університетському подвір’ї:

– Привіт! Ще злишся?

– Ні.

– Добре. Бачила тебе з дівчиною, молодець.

Нічого не відповів. А, що мав казати? Хотілося огризнутися аби не лізла до нього в життя. Але ж то Вікторія. Просто кивнув і пішов.

Вона більше йому не траплялася на очі, а їхнє з Катрусею життя звично рухалося до весілля, діток, роботи. Інколи згадував за Вікторію, але виключно, якщо бачив спільних знайомих. Не шукав її. Заборонив собі це давно. Певно, має сотні фото з дорогих курортів чи ресторанів. Вона така. Наколоті губи і чоренні брови, по моді.

– Ігоре, скоро двадцять років як вступили в університет. Може, хоч цього року прийдеш?

– Аж стільки?

– Прикинь. Ми вже три зустрічі робили, а тебе нема та й нема.

– Добре, подумаю.

– Та ти подумай. І добре, бо не зогледишся, а вже сорок буде…

Йти чи ні? Він не особливо скучив за цими людьми.

– Йди, – наполягла Катруся, – Я теж планую. І буде не чесно, якщо я про когось пліткуватиму, а ти його бачив сто років тому.

Але там буде вона. Стільки років пройшло. Боявся побачити її надутою лялькою. А, може. Й на краще? Все забудеться. Добре.

Вікторія сміялася щось весело розказуючи. Сукня приховує недоліки, очі ті ж самі. Та сама Вікторія, лиш на двадцять років старша.

– Як я рада тебе бачити! Як ти?

– Все добре. Одружений, двоє дітей. Працюю.

– А ти як?

– Я теж вийшла заміж. Двоє діток і рутинна робота. Все як у всіх.

– Ти ж мріяла про багатого чоловіка, здається..

– Згадаєш такі дурниці, аж смішно! Що мені з того багатого? Я просто закохалася шалено і все змінилося.

– Радий це чути.

Пішов до інших одногрупників і не почувався пригніченим. Вона стала звичайною жінкою, такою, як він хотів аби вона була. Але ця жінка вже була йому не цікава. У нього була Катруся, його кохання впродовж стількох років.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page