fbpx
Дозвілля
Після дзвінка, що пролунав учора ніяк прийти до тями не можу. Телефонував колишній чоловік з проханням “життєво важливим”. І як у людини узагалі думки такі в голові виникають? А головне, як можна цілком серйозно звертатись з таким проханням до колишньої дружини

Після дзвінка, що пролунав учора ніяк прийти до тями не можу. Телефонував колишній чоловік з проханням “життєво важливим”. І як у людини узагалі думки такі в голові виникають? А головне, як можна цілком серйозно звертатись з таким проханням до колишньої дружини.

— Я б не звернувся до тебе, якби бачив інший вихід, але ситуація безвихідна. Я доживаю останні місяці, тому маю до тебе прохання. Вважай це моєю останньою волею. – почав Сашко без передмови.

Я кохала його і дуже. Ми жили разом в селі, будували будинок і ростили двох діточок. Можете посміятись з моєї наївності, але я всім казала, що мені в житті з Сашком випав щасливий квиток. Він дбав про мене, оберігав, був прекрасним татом для наших дітей. Будинок ми будували разом. Разом заливали фундамент і клали стіни, настеляли підлоги і вставляли вікна. Він був майстром на всі руки і мені подобалось йому допомагати в усьому. Ми часто співали. Всі заздрили нам. Мені говорили, що я повинна берегти свого чоловіка, адже таких відносин просто не існує.

Тим болючіше було почути від нього: “Ти сильна, ти впораєшся. Я йду. Людмила без мене не зможе”. Виявляється, вони більше трьох років крутили роман. Я не здогадувалась і, навіть, подумати таке не могла. Касир з невеличкого магазинчику у районному центрі. Вони познайомились коли Сашко купував там інструменти. Тож тут він дім будував, а там нову родину. Пішов, як тільки ми завершили ремонт і я вже мріяла влаштувати новосілля.

— У мене недуга невиліковна. Ми зараз у Дніпрі. Аби мене поставити на ноги Людмила продала свою квартиру, тож повернутись їм із моїм сином просто нікуди. Я хочу щоб вони жили у нашому будинку. Там шість кімнат, тобі одній забагато. Виділи їй кілька. Знаю, я залишив тобі все, але ти теж повинна розуміти, що у мене син і я як батько хочу йому усього найкращого. А зараз така ситуація, що це – єдиний вихід. Та й діти мої будуть усі разом рости. Ми з Людмилою вирішили, що так справедливо і правильно. Я ж не просив у тебе допомоги на своє лікування.

Я просто дар мови втратила. Мовчала, бо від несподіванки обурення і абсурдності не могла навіть думки до купи скласти. Як? Як їм у голову таке прийшло узагалі?

Сьогодні зранку він знову зателефонував. Сказав, що вже придумав, як я розділю дім і виокремлю кілька кімнат для його Людочки з дитиною, навіть план мені скинути намагався. Моє вчорашнє мовчання вони сприйняли, як згоду. Мовляв, я зрозуміла, що в такі часи не до особистих образ.

Серйозно? Не до образ? Я так ніколи в житті не горланила, та що там, я й не знала що в моєму запасі словниковому є ті епітети, які з мене вилились. Я відмовила. Тим паче, після розлучення він усе залишив мені і я дім переоформила на себе, як і землю.

Щойно він написав, аби я готувалась до довгого судового процесу. Мовляв, він забере те, що належить йому по праву і я віддам половину з того що ми разом нажили. Брат каже, що таке неможливо і колишній просто ганяє повітря. А моя мама затялась. Сказала, що зараз і справді не час для того, аби згадувати минуле. Мовляв, у такі часи потрібно бути добрим і милосердним. Згадала і про Страшний суд. Каже, що надати прихисток сироті і вдові, то велика буде дяка від Всевишнього.

Розгубилась. Воно і справді, для мене і дітей дім величезний. Другим поверхом ми не користуємось узагалі. Але з іншого боку… Ця жінка забрала у мене чоловіка. Мої діти ж теж сиротами залишаються, чому я “сильна”?

Хіба я комусь щось винна в цій ситуації?

Жанна П.

27,06,2022

Головне фото ілюстративне pexels.

You cannot copy content of this page