Я виросла у невеликому селищі. Там закінчила школу та вступила до медичного коледжу. Спочатку працювала фельдшером, проте рівень доходу мене не влаштовував. Коли я зважилася на зміни, зібрала речі та переїхала до столиці.
Спочатку торгувала у звичайному кіоску біля станції метро, потім вже пішла вчитись і влаштувалась бухгалтером. Зарплата не погана, та й умови роботи хороші. У рідні краї навідуюся рідко, але гроші матері постійно перераховую. Проте родичі мені дорікають, що я покинула маму на старості років.
А мама наслухавшись їх, повторює те ж саме. Просить приїхати і доглянути її, адже їй одній не просто.
Вона не розуміє, що якщо я залишу роботу, нам жити буде ні на що. За що їй усе, що сімейний приписує купувати? За які гроші у магазин ходитимемо? Вона ніби мене не чує, адже діти та онуки її сестер поруч допомагають батькам у господарстві.
Після кожної розмови з мамою важко неймовірно. Я хочу жити, як живу, сільський спосіб існування не влаштовує мене. Кажу, що передаватиму кошти для мами, хай найме собі людину на поміч. але ж ні! Мама бачить, що практично усі мої двоюрідні сестри живуть біля батьків, от і їй так хочеться. Прошу не тримати те господарство, якщо важко, не обробляти город. Та мама мене не чує. Їй вкрай потрібна я, аби висапати п’ятдесят соток картоплі, яку вона наступної весни викине на помийку. Їй обов’язково треба, щоб я догледіла поросятко, за яке вона отримає, аж десять тисяч через рік. Хоча я їй по п’ять передаю щомісяця.
Щойно знову побалакали. Плачу. Ну не стара ж вона в мене – 60. А одне повторює:
— Їдь мені допомагати. Я вже стара. нікому й склянку води подати.
Головна картинка – pexels.
