Коли я отримала від чоловіка повідомлення про розлучення, то спочатку подумала, що він жартує. Ми прожили разом майже двадцять років, виховали дітей, мали квартиру, дачу, звичний порядок у домі. Він багато років працював за кордоном і приїздив додому час від часу. Я залишалася з дітьми, займалася господарством, чекала його приїздів.
Повідомлення було коротким.
«Я зустрів іншу жінку. Хочу розлучитися. Майно будемо ділити навпіл. Вибач».
Я перечитала його кілька разів, але так і не могла нічого зрозуміти.
Ми з Андрієм познайомилися молодими. Після весілля він спочатку працював удома, але грошей постійно не вистачало. Коли з’явилася можливість поїхати на роботу за кордон, ми довго обговорювали це на кухні.
— Поїду на рік, максимум на два, — сказав він тоді. — Зароблю, повернуся, щось своє почнемо.
— А діти?
— Ти впораєшся. Я ж не назавжди.
Я кивнула, хоча мені було страшно залишатися самій із двома маленькими дітьми.
Андрій телефонував, питав, чи все гаразд, розповідав про роботу.
Через рік він сказав:
— Тут можна ще трохи попрацювати. Зарплата нормальна. Давай ще залишуся.
— Добре, — відповіла я. — Тільки приїжджай хоч іноді.
Він приїхав через кілька місяців. Діти чекали його біля дверей, сперечалися, хто першим обійме тата. Я накрила вечерю, поставила на стіл усе, що він любив, і весь вечір слухала його розповіді.
Потім знову настав день від’їзду.
Так минали роки.
Він працював далеко, а я жила тут. Діти росли, ходили до школи, потім вступили до університету. Я знала, коли у сина контрольна, коли доньці треба купити нове взуття, коли оплатити гуртожиток, коли зателефонувати класній керівниці.
Андрій переказував гроші, але всі щоденні справи залишалися на мені.
Я навіть не помічала, як звикла вирішувати все сама.
Коли він приїздив, я намагалася не навантажувати його домашніми проблемами.
— Втомився з дороги?
— Трохи.
— Тоді відпочинь. Я сама.
— А діти де?
— Вчаться. Увечері прийдуть.
Ми вечеряли, говорили про дітей, про ремонт, про сусідів. Він знову їхав, а я залишалася в квартирі.
Після його останнього приїзду минуло майже пів року. Він написав, що робота змінилася і повернутися поки не може. Я не сварилася.
— Роби, що треба, — сказала я телефоном. — Тільки бережи себе.
— Добре.
— Коли приїдеш?
— Не знаю. Побачимо.
Я тоді ще думала, що ми просто переживаємо черговий період розлуки.
Після його повідомлення про іншу жінку я кілька днів майже не розмовляла. Діти вже знали, що батько хоче розлучення.
Андрій подав на розлучення. Разом із документами прийшов список майна. Квартира, дача, заощадження — усе мало бути поділене.
У мене не було власної зарплати.
Це усвідомлення налякало мене сильніше за саме розлучення.
Після народження дітей я звільнилася з роботи. Спочатку думала, що повернуся через кілька років. Потім син пішов до школи, донька була маленькою, потім виникли інші справи. Андрій працював за кордоном і казав:
— Навіщо тобі зараз за копійки працювати? Діти ж потребують мами.
Я погоджувалася.
Тепер я сиділа перед паперами і бачила, що за двадцять років не маю професійного досвіду.
Я закінчила економічний інститут, але диплом багато років лежав у шухляді. Після інституту я майже не працювала за спеціальністю.
Одного ранку я відкрила шафу, дістала костюм, який купувала ще до народження доньки, і зрозуміла, що він мені вже не підходить. Я подивилася на себе в дзеркало.
— Ну що, Ірино, — сказала я сама собі, — треба щось робити.
Я почала шукати роботу.
Надсилала резюме, телефонувала знайомим, заходила на сайти з вакансіями. Мені часто відповідали:
— А який у вас досвід за останні роки?
Я чесно казала:
— Переважно займалася дітьми та домом.
Після паузи чула:
— Ми вам передзвонимо.
Ніхто не передзвонював.
Через два тижні гроші почали закінчуватися. Я відклала оплату кількох рахунків і стала рахувати кожну покупку в магазині.
Одного вечора син сказав:
— Мамо, я можу частину грошей переказати.
— Ні.
— Чому?
— Ти студент. Тобі вони потрібні.
— Але ж ми сім’я.
— Саме тому я не хочу брати в тебе гроші.
Наступного дня я побачила оголошення про роботу прибиральницею в невеликому супермаркеті.
Я довго дивилася на номер телефону, а потім набрала.
Перший робочий день я прийшла раніше. Мені видали форму, показали підсобне приміщення, відра, швабри та список того, що треба зробити до відкриття магазину.
— Ірино, тут підлога, касова зона, коридор і службові приміщення, — пояснила адміністраторка. — Якщо щось не встигнете, скажіть.
— Добре.
Я взяла швабру і почала працювати.
Через місяць я вже знала всіх працівників магазину.
— Ірино, ви так швидко все робите, — сказала адміністраторка.
— Я просто звикла, що вдома все треба встигнути до певного часу.
— А освіта у вас яка?
— Економічна.
Вона здивовано подивилася на мене.
— І ви тут працюєте?
— Поки так.
— У нас скоро буде вакансія адміністратора. Якщо хочете, подавайтеся.
Я спочатку навіть не повірила.
— А мене візьмуть після стількох років перерви?
— Спробуйте.
Я подала документи.
Мені дали завдання, співбесіду проводили двоє керівників. Я хвилювалася, але відповідала на всі запитання.
Через тиждень адміністраторка покликала мене до кабінету.
— Вас беремо.
Через кілька місяців я вже складала графіки, контролювала постачання, спілкувалася з працівниками, вирішувала питання з документами. Диплом, який роками лежав у шухляді, нарешті знадобився.
Потім я знайшла роботу в компанії за спеціальністю. Зарплата була більшою.
З Андрієм ми спілкувалися лише щодо дітей та документів.
Одного разу він зателефонував.
— Як ти?
— Нормально.
— Діти до тебе приїжджають?
— Так.
— Я чув, що ти працюєш.
— Працюю.
— Де?
— Тобі навіщо?
Він помовчав.
— Просто питаю.
— У мене все добре.
— Може, нам не варто так ворогувати?
— Ми й не ворогуємо.
— Я думав, ти не впораєшся.
Я засміялася, хоча мені було зовсім не смішно.
— Я теж так думала.
Після розлучення минув рік.
У мене вже був свій рахунок, робота, нові знайомі. Я почала ходити на курси, які давно відкладала. У вихідні ми з донькою могли поїхати в інше місто, посидіти в кафе, пройтися магазинами. Син закінчував навчання і шукав першу роботу.
Я більше не чекала дзвінків із-за кордону.
Одного суботнього ранку ми з донькою прибирали на кухні, коли задзвонив телефон.
Номер був незнайомий.
— Алло?
— Ірино, це я.
Я впізнала голос Андрія.
— Щось сталося?
— Я приїхав.
Я мовчала.
— Можемо поговорити?
— Про що?
— Про нас.
Я сіла на стілець.
— Андрію, у нас уже немає «нас».
— Я знаю.
— Тоді навіщо ти телефонуєш?
— Я хочу попросити пробачення.
— За що саме?
Він довго не відповідав.
— За те, як усе зробив.
Я подивилася на доньку. Вона мовчки вийшла з кухні.
— Ти сам вирішив піти, — сказала я. — Ти сам написав, що маєш іншу. Ти сам вимагав поділити все навпіл.
— Я помилився… Я хочу повернутися.
Я заплющила очі.
Колись я чекала цих слів. Уявляла, як він заходить у квартиру, ставить сумку біля дверей, питає, що на вечерю, а діти радіють його приїзду. Тепер я сиділа на тій самій кухні й не відчувала того бажання.
— Андрію, я не можу відповісти тобі зараз.
— Я почекаю.
— Не треба. У мене своє життя.
— У тебе хтось є?
— Ні.
— Тоді чому не можемо спробувати?
Я подумала і відповіла:
— Тому що одного бажання недостатньо.
Він знову замовк.
— Можемо зустрітися?
— Я не маю такої потреби.
Поклавши слухавку, я ще довго сиділа на кухні. Донька повернулася і поставила переді мною чашку чаю.
— Це тато?
— Так.
— Що хотів?
— Побачитися.
— Ти підеш?
— Не хочу.
Після розлучення я не хотіла нових стосунків. Не шукала нікого і не пояснювала знайомим, чому живу сама. Якщо хтось питав:
— А особисте життя?
Я відповідала:
— У мене є діти, робота і квартира. Поки мені вистачає.
Іноді ввечері мені все ж ставало важко. Я відкривала старі фотографії, бачила молодого Андрія, дітей маленькими, нашу першу квартиру. Потім закривала альбом і займалася звичайними справами: прала, складала речі, готувала сніданок на ранок. Мені не хотілося викреслювати минуле. Я просто перестала будувати навколо нього теперішнє.
