Коли я отримала від чоловіка повідомлення про розлучення, то спочатку подумала, що він жартує. Ми прожили разом майже двадцять років, виховали дітей, мали квартиру, дачу, звичний порядок у домі. Він багато років працював за кордоном і приїздив додому час від часу. Я залишалася з дітьми, займалася господарством, чекала його приїздів.

Повідомлення було коротким.

«Я зустрів іншу жінку. Хочу розлучитися. Майно будемо ділити навпіл. Вибач».

Я перечитала його кілька разів, але так і не могла нічого зрозуміти.

Ми з Андрієм познайомилися молодими. Після весілля він спочатку працював удома, але грошей постійно не вистачало. Коли з’явилася можливість поїхати на роботу за кордон, ми довго обговорювали це на кухні.

— Поїду на рік, максимум на два, — сказав він тоді. — Зароблю, повернуся, щось своє почнемо.

— А діти?

— Ти впораєшся. Я ж не назавжди.

Я кивнула, хоча мені було страшно залишатися самій із двома маленькими дітьми.

Андрій телефонував, питав, чи все гаразд, розповідав про роботу.

Через рік він сказав:

— Тут можна ще трохи попрацювати. Зарплата нормальна. Давай ще залишуся.

— Добре, — відповіла я. — Тільки приїжджай хоч іноді.

Він приїхав через кілька місяців. Діти чекали його біля дверей, сперечалися, хто першим обійме тата. Я накрила вечерю, поставила на стіл усе, що він любив, і весь вечір слухала його розповіді.

Потім знову настав день від’їзду.

Так минали роки.

Він працював далеко, а я жила тут. Діти росли, ходили до школи, потім вступили до університету. Я знала, коли у сина контрольна, коли доньці треба купити нове взуття, коли оплатити гуртожиток, коли зателефонувати класній керівниці.

Андрій переказував гроші, але всі щоденні справи залишалися на мені.

Я навіть не помічала, як звикла вирішувати все сама.

Коли він приїздив, я намагалася не навантажувати його домашніми проблемами.

— Втомився з дороги?

— Трохи.

— Тоді відпочинь. Я сама.

— А діти де?

— Вчаться. Увечері прийдуть.

Ми вечеряли, говорили про дітей, про ремонт, про сусідів. Він знову їхав, а я залишалася в квартирі.

Після його останнього приїзду минуло майже пів року. Він написав, що робота змінилася і повернутися поки не може. Я не сварилася.

— Роби, що треба, — сказала я телефоном. — Тільки бережи себе.

— Добре.

— Коли приїдеш?

— Не знаю. Побачимо.

Я тоді ще думала, що ми просто переживаємо черговий період розлуки.

Після його повідомлення про іншу жінку я кілька днів майже не розмовляла. Діти вже знали, що батько хоче розлучення.

Андрій подав на розлучення. Разом із документами прийшов список майна. Квартира, дача, заощадження — усе мало бути поділене.

У мене не було власної зарплати.

Це усвідомлення налякало мене сильніше за саме розлучення.

Після народження дітей я звільнилася з роботи. Спочатку думала, що повернуся через кілька років. Потім син пішов до школи, донька була маленькою, потім виникли інші справи. Андрій працював за кордоном і казав:

— Навіщо тобі зараз за копійки працювати? Діти ж потребують мами.

Я погоджувалася.

Тепер я сиділа перед паперами і бачила, що за двадцять років не маю професійного досвіду.

Я закінчила економічний інститут, але диплом багато років лежав у шухляді. Після інституту я майже не працювала за спеціальністю.

Одного ранку я відкрила шафу, дістала костюм, який купувала ще до народження доньки, і зрозуміла, що він мені вже не підходить. Я подивилася на себе в дзеркало.

— Ну що, Ірино, — сказала я сама собі, — треба щось робити.

Я почала шукати роботу.

Надсилала резюме, телефонувала знайомим, заходила на сайти з вакансіями. Мені часто відповідали:

— А який у вас досвід за останні роки?

Я чесно казала:

— Переважно займалася дітьми та домом.

Після паузи чула:

— Ми вам передзвонимо.

Ніхто не передзвонював.

Через два тижні гроші почали закінчуватися. Я відклала оплату кількох рахунків і стала рахувати кожну покупку в магазині.

Одного вечора син сказав:

— Мамо, я можу частину грошей переказати.

— Ні.

— Чому?

— Ти студент. Тобі вони потрібні.

— Але ж ми сім’я.

— Саме тому я не хочу брати в тебе гроші.

Наступного дня я побачила оголошення про роботу прибиральницею в невеликому супермаркеті.

Я довго дивилася на номер телефону, а потім набрала.

Перший робочий день я прийшла раніше. Мені видали форму, показали підсобне приміщення, відра, швабри та список того, що треба зробити до відкриття магазину.

— Ірино, тут підлога, касова зона, коридор і службові приміщення, — пояснила адміністраторка. — Якщо щось не встигнете, скажіть.

— Добре.

Я взяла швабру і почала працювати.

Через місяць я вже знала всіх працівників магазину.

— Ірино, ви так швидко все робите, — сказала адміністраторка.

— Я просто звикла, що вдома все треба встигнути до певного часу.

— А освіта у вас яка?

— Економічна.

Вона здивовано подивилася на мене.

— І ви тут працюєте?

— Поки так.

— У нас скоро буде вакансія адміністратора. Якщо хочете, подавайтеся.

Я спочатку навіть не повірила.

— А мене візьмуть після стількох років перерви?

— Спробуйте.

Я подала документи.

Мені дали завдання, співбесіду проводили двоє керівників. Я хвилювалася, але відповідала на всі запитання.

Через тиждень адміністраторка покликала мене до кабінету.

— Вас беремо.

Через кілька місяців я вже складала графіки, контролювала постачання, спілкувалася з працівниками, вирішувала питання з документами. Диплом, який роками лежав у шухляді, нарешті знадобився.

Потім я знайшла роботу в компанії за спеціальністю. Зарплата була більшою.

З Андрієм ми спілкувалися лише щодо дітей та документів.

Одного разу він зателефонував.

— Як ти?

— Нормально.

— Діти до тебе приїжджають?

— Так.

— Я чув, що ти працюєш.

— Працюю.

— Де?

— Тобі навіщо?

Він помовчав.

— Просто питаю.

— У мене все добре.

— Може, нам не варто так ворогувати?

— Ми й не ворогуємо.

— Я думав, ти не впораєшся.

Я засміялася, хоча мені було зовсім не смішно.

— Я теж так думала.

Після розлучення минув рік.

У мене вже був свій рахунок, робота, нові знайомі. Я почала ходити на курси, які давно відкладала. У вихідні ми з донькою могли поїхати в інше місто, посидіти в кафе, пройтися магазинами. Син закінчував навчання і шукав першу роботу.

Я більше не чекала дзвінків із-за кордону.

Одного суботнього ранку ми з донькою прибирали на кухні, коли задзвонив телефон.

Номер був незнайомий.

— Алло?

— Ірино, це я.

Я впізнала голос Андрія.

— Щось сталося?

— Я приїхав.

Я мовчала.

— Можемо поговорити?

— Про що?

— Про нас.

Я сіла на стілець.

— Андрію, у нас уже немає «нас».

— Я знаю.

— Тоді навіщо ти телефонуєш?

— Я хочу попросити пробачення.

— За що саме?

Він довго не відповідав.

— За те, як усе зробив.

Я подивилася на доньку. Вона мовчки вийшла з кухні.

— Ти сам вирішив піти, — сказала я. — Ти сам написав, що маєш іншу. Ти сам вимагав поділити все навпіл.

— Я помилився… Я хочу повернутися.

Я заплющила очі.

Колись я чекала цих слів. Уявляла, як він заходить у квартиру, ставить сумку біля дверей, питає, що на вечерю, а діти радіють його приїзду. Тепер я сиділа на тій самій кухні й не відчувала того бажання.

— Андрію, я не можу відповісти тобі зараз.

— Я почекаю.

— Не треба. У мене своє життя.

— У тебе хтось є?

— Ні.

— Тоді чому не можемо спробувати?

Я подумала і відповіла:

— Тому що одного бажання недостатньо.

Він знову замовк.

— Можемо зустрітися?

— Я не маю такої потреби.

Поклавши слухавку, я ще довго сиділа на кухні. Донька повернулася і поставила переді мною чашку чаю.

— Це тато?

— Так.

— Що хотів?

— Побачитися.

— Ти підеш?

— Не хочу.

Після розлучення я не хотіла нових стосунків. Не шукала нікого і не пояснювала знайомим, чому живу сама. Якщо хтось питав:

— А особисте життя?

Я відповідала:

— У мене є діти, робота і квартира. Поки мені вистачає.

Іноді ввечері мені все ж ставало важко. Я відкривала старі фотографії, бачила молодого Андрія, дітей маленькими, нашу першу квартиру. Потім закривала альбом і займалася звичайними справами: прала, складала речі, готувала сніданок на ранок. Мені не хотілося викреслювати минуле. Я просто перестала будувати навколо нього теперішнє.