Після нашої розмови я й досі до тями прийти не можу. От знаєте, коли у тебе в думках усе просто і легко, а тут людина зі сторони свій погляд на ситуацію висловить і у тебе після цього справжня каша в голові . От так і з цією квартирою. Ніяк не можу втямити, кого ж слухати і хто мені справді добра бажає: чоловік, чи мама рідна?
Мого тата не стало коли я ще геть малою дитиною була. Я його й не пам’ятаю, у моїй пам’яті уже лиш дядько Степан.
Перша мамина любов, кохання, яке її покинуло прямо перед весіллям. Уже пізніше бабуся моя розповідала, що шлюб із татом для мами був свого роду відплатою невірному кавалеру. От, мовляв, поглянь, як не ти, то черга з претендентів.
Моя поява також була доказом Степану. Мама доводила, що й без нього буде щаслива і реалізована. Однак, після першої ж їхньої зустрічі, ні я, ні тато не стали на заваді відродженню почуттів.
Я лише натяки чула, не буду щось доводити, чи пальцями вказувати, але бабуся не раз казала, що якби не оте мамине кохання, то тато б мій був живим. Мені ж та мамина любов щастя також не принесла. Майже одразу, як у наш дім увійшов новий господар, я переїхала жити до татової матері. Власне, бабуся Ніна і замінила мені маму, а її дім був моїм.
Ми з мамою мало спілкувались, вона сама відгородилась від мене, для неї існувала тільки Маринка – сестра моя менша. Однак, коли я їй зателефонувала зі сльозами на очах і повідомила, що бабусі Ніні зле, саме мама першою прилетіла на поміч.
Три роки мама в усьому мені допомагала. Ми разом доглядали бабусю, я тоді саме в інституті навчалась і мама часто мене підміняла біля ліжка бабусиного. Коли ж не стало моєї Ніночки любої, мама мене підтримувала. Саме тоді я вперше відчула, що я також її донька і я маю маму.
Ще під час навчання я їздила по обміну у Англію. Коли ж мені запропонували постійне місце роботи за кордоном, а я сумнівалась, мама мене переконала, що варто спробувати. Мені було 23 коли я вилетіла з України.
Доки мене не було, саме мама опікувалась моєю квартирою. Спершу я не знала, чи затримаюсь на довго, а коли зрозуміла, що не повернусь так скоро, мама квартиру здала в оренду. П’ять років там жили квартиранти, а потім, коли сестра менша заміж вийшла, мама запитала дозволу, аби Маринка із чоловіком там тимчасово мешкали.
Я не бачила на той момент причин для відмови. Ми усі гарно спілкувались, я з Мариною навіть, дружила, хай і в телефонному режимі.
Хоч менша сестра уже була заміжня, я ж бігала в дівках. Вся моя увага була прикута до кар’єри, тож на особисте часу не залишалось. Та й навчалась я додатково, тож про те, аби ще й на побачення бігати, навіть не думала.
Уже під сорок я вийшла заміж. Мій чоловік ірландець і ми вирішили оселитись на його батьківщині, розпочати власну справу. Нині я займаюсь оформленням усіх паперів у зв’язку зі зміною громадянства, а заодно вирішила і квартиру свою у Києві продати. Гроші не будуть зайвими, та й навіщо вона мені, якщо я не планую повертатись?
Однак, мама моя почала переконувати у тому, що не варто так поспішати:
— Не потрібно після себе мости спалювати, доню, – говорить мама, – Що тобі та квартира? Ті гроші врятують? Ф якщо шлюб не складеться, то куди повернешся? Цей дім їсти не просить, най буде запасний аеродром. Знатимеш, що є куди повернутись. Повір, це важливо і в сорок і у вісімдесят.
Чесно, я розгубилась. ніби. як про те, аби повернутись саме в Україну, я ніколи і не думала. Моє життя стабільне і налагоджене, навіть у випадку розлучення біля розколотого корита я точно не залишусь.
З одного боку чоловік, який не розуміє, у чому затримка і навіщо мені власність в Україні. А з іншого боку мама, яка настійно просить не поспішати.
От як бути? Кого ж послухати?
29,11,2023
Головна картинка ілюстративна.
