fbpx

Після появи доні, мого чоловіка наче підмінили! Просто не знаю, що робити

Коли я зустріла свого майбутнього чоловіка, він переживав важке розлучення. Спочатку я була для нього просто другом, підтримувала як могла. А згодом ми зрозуміли, що між нами щось більше, ніж просто дружба. Так ми й почали жити разом.

Мені було дуже добре з ним. Здавалося, що ріднішого за нього в мене не було і немає нікого. Я страшенно боялася, що це може скінчитися.

Мій коханий не переставав захоплюватися мною, говорив, що я розумна, надзвичайно красива, чудова господиня.

Казав, що я для нього найкраща у всьому. Він постійно казав мені про це. Я думала, що сама доля звела нас, що ми призначені один для одного. А те, що було до нас, просто досвід. Я сподівалася, що ми завжди будемо разом.

Так тривало п’ять років. Потім у нас народилася чудова донечка. І все перевернулося з ніг на голову. Почалися безсонні ночі, пляшечки, підгузки.

Чоловіка усе це страшенно дратувало, бо він не висиплявся, а вранці треба було йти на роботу. Я, з свого боку, ображалася, що він мені зовсім не допомагає. Але все ж таки надія була на те, що незабаром усе налагодиться і ми знову будемо щасливі. Але ситуація лише ускладнювалася.

Час минав, але краще не ставало. Що далі, то гірше. Чоловік відмовлявся мені допомагати і в господарстві, і з донькою. Говорив, що дуже втомлюється на роботі, гроші заробляє, тож домашні справи та догляд за дитиною — це мій обов’язок.

Можливо, я була б з цим згодна, але до появи доні я теж працювала і домашній побут при цьому теж лежав на мені.

Як я чоловікові не намагалася пояснити, що мені важко все тягнути на собі, він не чує мене. Ну, звісно, почалися безперевні сварки.

Із донькою чоловік теж практично не проводить час. Його стає на п’ять хвилин – максимум, щоб погратися з донею, на цьому все.

Не розумію, чому він відмовляється хоч якось мені допомагати? Невже не бачить, що я просто не витримую все робити сама? Куди поділося все те добре між нами, що було раніше?

Зараз дійшло до того, що ми живемо, наче чужі люди в одній квартирі. Навіть не розмовляємо, щоби знову не скандалити. Інколи мені здається, що я цю людину просто не знаю. Не впізнаю більше і ньому свого чоловіка.

Не знаю, чи варто рятувати наші стосунки, чи вони приречені і вже нічого не повернути.

Ірина.

You cannot copy content of this page