Не знаю, що зі мною відбувається останнім часом. Я маю чітке відчуття того, що я проживаю не своє життя. Так вийшло, що ніколи не хотіла дітей.
Я не проти дітей як таких просто завжди ставилася до цієї теми прохолодно. Коли всі розчулювалися поряд з якимось рум’янощоким малюком, в моїй душі нічого не тьохкало. Життя було цілком спокійним до двадцяти восьми років.
А потім я зустріла своє кохання. У мене були стосунки й раніше. Але про заміжжя якось не йшлося. Я, якщо чесно, тих хлопців у супутники життя собі не розглядала.
А тут ВІН! Чоловік моєї мрії! Діма оточив мене таким виром уваги і кохання, що не здатися було неможливо. Діма каже, що закохався в мене ще з фотографії. Нас познайомили спільні друзі.
Дали йому мій номер. І лише за тиждень сліпого спілкування ми зустрілися. Мене підкорило те, як він дбав про мене, переживав, забирав після роботи. Ми одружилися, почали жити разом.
У побуті все було також прекрасно. Мене весь час хвалили: як я смачно готую, як я виглядаю, як стежу за домом. Все у наших стосунках було ідеальним. Діма і сам мені завжди допомагав: прибирав, мив посуд, виносив сміття, їздив за продуктами.
Мою позицію щодо дітей чоловік знав. Я чесно виклала йому всі свої роздуми на цю тему. Я не готова ставати матір’ю “для себе”. Завжди вважала, що діти повинні з’являтися лише від великого кохання.
Ще я завжди мала чітке переконання, що виховання дітей – це обов’язок виключно батьків. Звалювати дитину на бабусь-дідусів для мене неприйнятно. Їхати, наприклад, у відпустку без дитини також.
Так ми прожили майже два роки. Діма дітей просто обожнює. У гостях у моїх, вже заміжніх подруг, чи родичів я завжди бачила, як він дивиться на діточок, як бавиться з ними. Потім ще дорогою додому зітхає.
Після двох років шлюбу Діма вмовив мене на дитину. Я розумію, що вирішила це сама, але я так люблю свого чоловіка, що вирішила, що це того варте. Він дуже хотів маля, постійно казав мені, що інакше ми проживемо життя даремно.
На світ з’явилася наша донечка. Чоловік хотів саме дівчинку і ось! Але після цього я неначе живу в якомусь поганому сні. Ми тисячу разів проговорювали з чоловіком, що наше життя не залишиться таким самим, як раніше.
Він дорослий чоловік, але він не готовий. Чоловік клявся, що допомагатиме мені в усьому, а я вірила. Вірила, що ми разом купатимемо нашу дитину, разом гулятимемо, разом бавитимось.
Але я весь час одна з дитиною. Чоловік, коли народилася дочка, брав відпустку. Я думала, що ми будемо разом, все-таки роль матері нова для мене і, хотілося б, пройти цей шлях із коханим чоловіком.
Але Діма уявляв це все інакше. Він то їхав у басейн, то записався на курс масажу. Потім возив на ковзанку племінницю. Потім поїхав у гості до бабусі. А донька у нас дуже неспокійна, погано спала.
Пері місяці я цілими днями ходила по кімнаті туди-сюди, мені навіть сісти не можна було. І ніхто мені не поміг, як обіцяв. Так почалося моє материнство.
Зараз нашій дочці вже півтора роки, і я спіймала себе на думці, що її батько взагалі не має жодних обов’язків, саме, як у «батька». Я знаю сім’ю, де обов’язок чоловіка купати малюка.
Я знаю сім’ю, де чоловік у свій вихідний годує дитину, гуляє, щоб мама могла в цей час щось приготувати або просто відпочити. У нашій родині у тата немає жодних обов’язків.
Ми самі з дочкою гуляємо. Діма навіть не знає, як можна спуститися сходами, тримаючи однією рукою коляску, а другою доньку. Самі ходимо до поліклініки. Одні їмо та малюємо, граємо.
А ще Діма не розуміє, чому я така холодна. А я за день так накручуся, що моменту, коли я покладу доньку спати, я чекаю як визволення з полону! За день у мене немає жодної миті, коли я можу побути сама.
Через стільки часу я зрозуміла, що все ж таки стала мамою «для себе». Я навіть уявити не могла, що опинюся в такій ситуації. При цьому Діма дуже любить дочку, і вона його обожнює.
Але навіть у свій вихідний він приділяє їй максимум дві години. Вдома йому нудно, адже раніше ми любили кудись їздити, а тепер я не можу. Ось він і їде один то в гості до батьків, то до бабусі, то до брата.
А я доколупую себе. Навіщо я в це все вплуталася, навіщо погодилася? Мені було й так добре з коханою людиною. А тепер наш шлюб руйнується, чоловік віддаляється.
Нещодавно він сказав, що зі мною нема про що більше говорити. Що я стала нудною. А я просто не хочу з ним розмовляти. Я просто в тиші хочу бути в якийсь кут забитися.
Жодні розмови не допомагають. Ми стільки разів усе проговорювали. На кілька днів Діма стає зразковим батьком, ми все починаємо робити разом, а потім знову залишаюся одна.
Мені прикро, що мій чоловік так зі мною вчинив. Кинув мене одну в найважчі моменти мого життя. Боляче, що я пішла на все це тільки заради нього і не отримала жодної допомоги.
Думаю, може розлучення – це вихід? Мені полегшає. Зараз я весь час чекаю і розраховую, що чоловік мені допоможе, а так я точно знатиму, що можу розраховувати тільки на себе.
