Цей сон Вірі сниться вже давно, відколи її покинув Мирон, сказав, що полюбив іншу і вона чекає дитину, а у Віри нема і не буде.
– Слухай, ти не подумай, я б ніколи тебе не покинув, але ж дитина. Сама розумієш, – тупцював він з сумкою на порозі.
– Розумію, – казала Віра, але нічого не розуміла.
Вона виросла з думкою, що діти чоловікам вже не так і потрібні. Ось і неї був тато, але він ніколи не мав інтересу ні до Віри, ні до її братика. Він приходив з роботи, їв, сідав перед телевізором і все.
Тільки треба було тихо бути при цьому, щоб тато не сердився і то він їм і слова не казав, то прибігала мама з перекошеним обличчям:
– Я ж вас просила! Будете тиждень без солодкого!
Тому Віра не розуміла для чого її батькові вони, хоча мама переповідала, що батько на них працює і вони мають бути вдячними за їжу, теплу постіль і одяг.
Коли вона питала в подруг, як до них ставиться тато, то відповідь була приблизно такою, як вона й думала – тато заробляє десь гроші. Він є, але його водночас і нема, треба бути тихо.
Коли Віра виросла, то вона закохалася в Мирона, він вже так залицявся, так залицявся, як в кіно.
Казав, що життя безглузде без неї, вона йому потрібна як повітря, як сонце…
І Віра вийшла за нього заміж і прожила в щасті п’ятнадцять років, будучи певною, що у них все чудово, попри те, що дітей вона чомусь мати не могла.
– Я люблю тебе і мені цього досить, – казав їй Мирон і вона навіть не хвилювалася, що так сталося, адже він був її єдиним інтересом у світі.
А потім Мирон пішов і вона залишилася сама в однокімнатній квартирі на околиці міста без ремонту. В старі вікна пробивався мороз, вона куталася в ковдру і казала собі, що таки піде до сантехніка, щоб продув батареї.
І тоді їй почали снитися сни, такі теплі, такі кольорові. До неї бігла дівчинка, сонце сліпило їй обличчя і вона кричала їй: «Мамо!».
Розумом вона знала, що цього не буде, адже самотнім жінкам не дають дітей, а відкритися комусь, полюбити ще когось вона не могла. Вже рік Віра сама, просто ходить на роботу, з роботи, щось їсть і лягає спати аби їй приснилося її краще життя.
– Доню, треба навчитися знову любити і довіряти.
– Я не можу.
– Так, не можеш, але ж треба з чогось почати. Купи вазон і піклуйся про нього.
– Кактус?
– Ні, справжній, щоб за ним доглядати і поливати, чекати на квіти, радіти, що він росте, знайти йому краще місце на підвіконнику, щоб і не сонячно і не затінок…
– Мамо, то ціла наука.
– Так, але ж треба з чогось почати.
Вона купила спатіфілум, сказали, що то вазон «жіноче щастя», але він у неї засох. Прийшла за іншим. Так було кілька разів, вибирала, що радили – той на гроші, цей на удачу, цей на здоров’я.
Але їй припала до душі фіалка, вона нічого не обіцяла, а просто така ніжна, що хотілося про неї піклуватися.
Потім у неї з’явився котик, взяла на перетримку, але так ніхто по нього не прийшов і він став її. Було приємно приходити додому і знати, що тебе хтось чекає. Правда, Мурчик часто підгризав фіалку і кілька разів скидав її на підлогу. Але вона була терпляча.
Якось вона гуляла з Мурчиком в парку, він з азартом ганяв голубів, а вона усміхалася, їй було так легко…
– Можна вашого котика погладити, – спитав дитячий голосок.
– Так, – Віра придивлялася до дитини, але сонце так сліпило очі, – а твоя мама дозволяє?
– У мене бабуся і тато, мами нема.
Так Віра зустріла свою доньку. Тепер вона точно знає, що сни справджуються, коли ти вмієш любити, навіть, якщо тільки вчишся цьому.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
