Цей сон Вірі сниться вже давно, відколи її покинув Мирон, сказав, що полюбив іншу і вона чекає дитину, а у Віри нема і не буде.

– Слухай, ти не подумай, я б ніколи тебе не покинув, але ж дитина. Сама розумієш, – тупцював він з сумкою на порозі.

– Розумію, – казала Віра, але нічого не розуміла.

Вона виросла з думкою, що діти чоловікам вже не так і потрібні. Ось і неї був тато, але він ніколи не мав інтересу ні до Віри, ні до її братика. Він приходив з роботи, їв, сідав перед телевізором і все.

Тільки треба було тихо бути при цьому, щоб тато не сердився і то він їм і слова не казав, то прибігала мама з перекошеним обличчям:

– Я ж вас просила! Будете тиждень без солодкого!

Тому Віра не розуміла для чого її батькові вони, хоча мама переповідала, що батько на них працює і вони мають бути вдячними за їжу, теплу постіль і одяг.

Коли вона питала в подруг, як до них ставиться тато, то відповідь була приблизно такою, як вона й думала – тато заробляє десь гроші. Він є, але його водночас і нема, треба бути тихо.

Коли Віра виросла, то вона закохалася в Мирона, він вже так залицявся, так залицявся, як в кіно.

Казав, що життя безглузде без неї, вона йому потрібна як повітря, як сонце…

І Віра вийшла за нього заміж і прожила в щасті п’ятнадцять років, будучи певною, що у них все чудово, попри те, що дітей вона чомусь мати не могла.

– Я люблю тебе і мені цього досить, – казав їй Мирон і вона навіть не хвилювалася, що так сталося, адже він був її єдиним інтересом у світі.

А потім Мирон пішов і вона залишилася сама в однокімнатній квартирі на околиці міста без ремонту. В старі вікна пробивався мороз, вона куталася в ковдру і казала собі, що таки піде до сантехніка, щоб продув батареї.

І тоді їй почали снитися сни, такі теплі, такі кольорові. До неї бігла дівчинка, сонце сліпило їй обличчя і вона кричала їй: «Мамо!».

Розумом вона знала, що цього не буде, адже самотнім жінкам не дають дітей, а відкритися комусь, полюбити ще когось вона не могла. Вже рік Віра сама, просто ходить на роботу, з роботи, щось їсть і лягає спати аби їй приснилося її краще життя.

– Доню, треба навчитися знову любити і довіряти.

– Я не можу.

– Так, не можеш, але ж треба з чогось почати. Купи вазон і піклуйся про нього.

– Кактус?

– Ні, справжній, щоб за ним доглядати і поливати, чекати на квіти, радіти, що він росте, знайти йому краще місце на підвіконнику, щоб і не сонячно і не затінок…

– Мамо, то ціла наука.

– Так, але ж треба з чогось почати.

Вона купила спатіфілум, сказали, що то вазон «жіноче щастя», але він у неї засох. Прийшла за іншим. Так було кілька разів, вибирала, що радили – той на гроші, цей на удачу, цей на здоров’я.

Але їй припала до душі фіалка, вона нічого не обіцяла, а просто така ніжна, що хотілося про неї піклуватися.

Потім у неї з’явився котик, взяла на перетримку, але так ніхто по нього не прийшов і він став її. Було приємно приходити додому і знати, що тебе хтось чекає. Правда, Мурчик часто підгризав фіалку і кілька разів скидав її на підлогу. Але вона була терпляча.

Якось вона гуляла з Мурчиком в парку, він з азартом ганяв голубів, а вона усміхалася, їй було так легко…

– Можна вашого котика погладити, – спитав дитячий голосок.

– Так, – Віра придивлялася до дитини, але сонце так сліпило очі, – а твоя мама дозволяє?

– У мене бабуся і тато, мами нема.

Так Віра зустріла свою доньку. Тепер вона точно знає, що сни справджуються, коли ти вмієш любити, навіть, якщо тільки вчишся цьому.

Фото Ярослав Романюк

Автор Ксеня Ропота