fbpx

Після того, як я покинула свого першого чоловіка, то я переїхала жити в місто. Важко було – не передати, але я точно не хотіла в селі все життя прожити, спину гнучи в свекрухи на городі та слова доброго від чоловіка не чути.

Я думала, що Василь весь з вигляду такий приємний та гарний, що за ним майбутнє, а він тільки матері слухає:

– Синку, тихше їдеш, дальше будеш. При начальстві не розкривай рота, бо таких ніхто не любить, – повчала свекруха.

А я ж себе бачила вже в комфортній квартирі, в гарному чистому одязі, при зачісці і манікюрі. А та йому радить не висовуватися і все життя в робочих проходити, бо ж робота не важка і стаж йде, і в селі встигає матері помагати.

Я так до тридцяти дотягнула, а там зрозуміла, що життя біжить попри мене, а я все в землі порпаюся.

Тому поставила Василя перед фактом і пішла в нове життя. Ніхто мене в місті не чекав з розкритими обіймами. Прийшлося піти на завод робочою і знімати кімнату в гуртожитку.

Я старалася всюди ходити, де пристойні чоловіки ходять – в театри, на виставки, в кіно. Та й всю зарплату витрачала на одяг і косметику, щоб ніхто не подумав, що я якогось не того статусу.

Я краще собі куплю нові тіні, ніж палицю ковбаси! При цьому я ще й вигравала, бо фігура у мене стала, мов у двадцятирічної.

Але чоловіки на мене позирали, але на побачення не дуже й запрошували. Коли ж і такі траплялися, то чомусь швидко втікали, коли я розповідала їм, де працюю і живу.

Я вже геть втратила надію знайти собі пристойного чоловіка, про жителів гуртожитку мовчу, бо там чоловіки геть не мого рівня і я навіть на них не дивилася.

Роки йшли і вже мені знову ювілейчик на носі – тридцять п’ять років, а ні пристойного чоловіка, ні квартири, ні шовкової постелі.

Я так само струнка, але вже мені та стрункість якоюсь вимушеністю віддає, купи одягу і взуття, а хто мною любується? Хоч бери й до Василя вертайся.

Подруг у мене не дуже й було, бо мого віку майже всі заміжні: поскаржаться на чоловіків хвилин двадцять і біжать додому дітей вечерею годувати. А я сама з тортом і лишилася.

Раптом з кухні так запахло смаженою картоплею з салом.

Вже й на дверях кухні я записку наклеїла: «Закривайте двері, коли готуєте – запах іде на весь коридор!», але й далі ніхто не зважає на те, що хтось на дієті, бо купив собі нові чоботи!

Я б стерпіла, якби це не був мій день народження. Тому я вирішила вже і одразу стати щасливою, а найперше – провчити людину, яка заважає мені своїми стравами відчувати себе щасливою людиною!

– Це для кого написано?, – тицьнула я пальцем на записку чоловікові, який займався приготуванням їжі.

– Я не побачив, – байдуже відповів чоловік.

– То ви новенький чи читати не вмієте?, – мене вже було не спинити.

– Я новенький і не подумав, що двері треба закривати.

– То подумайте, що хтось сидить на дієті аби влізти в ідеальне плаття, щоб сподобатися ідеальному чоловікові! А ви тут зі своєю картоплею псуєте людині життя!

Я гордо гримнула дверима і пішла в кімнату, я так голосно цокала каблуками, що не почула, як двері кухні знову відкрилися.

Не знаю скільки часу я зрошувала слізьми подушку, коли в двері постукали:

– Я вам приніс картоплі. Тут огірочок маринований поставив. Вам не треба сидіти на дієті, ви й так ідеальні.

Я тримала в руках тарілку, двері закрилися і я глянула на себе в дзеркало – під очима потекла туш, ніс червоний, зачіска розпатлана.

Ідеальна.

Так, картопля була просто ідеальна, а огірок – просто бімба.

Ідеальний чоловік – який про тебе піклується і я рада, що тоді Максим наважився мене нагодувати тією смачною картоплею.

У нас двоє донечок, вже на виданні і я їм завжди розказую, що треба виходити заміж за того, хто бачить тебе гарною навіть тоді, коли ти наче колючий їжачок, якого треба просто нагодувати.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page