Я думала, що Василь весь з вигляду такий приємний та гарний, що за ним майбутнє, а він тільки матері слухає:
– Синку, тихше їдеш, дальше будеш. При начальстві не розкривай рота, бо таких ніхто не любить, – повчала свекруха.
А я ж себе бачила вже в комфортній квартирі, в гарному чистому одязі, при зачісці і манікюрі. А та йому радить не висовуватися і все життя в робочих проходити, бо ж робота не важка і стаж йде, і в селі встигає матері помагати.
Я так до тридцяти дотягнула, а там зрозуміла, що життя біжить попри мене, а я все в землі порпаюся.
Тому поставила Василя перед фактом і пішла в нове життя. Ніхто мене в місті не чекав з розкритими обіймами. Прийшлося піти на завод робочою і знімати кімнату в гуртожитку.
Я старалася всюди ходити, де пристойні чоловіки ходять – в театри, на виставки, в кіно. Та й всю зарплату витрачала на одяг і косметику, щоб ніхто не подумав, що я якогось не того статусу.
Я краще собі куплю нові тіні, ніж палицю ковбаси! При цьому я ще й вигравала, бо фігура у мене стала, мов у двадцятирічної.
Але чоловіки на мене позирали, але на побачення не дуже й запрошували. Коли ж і такі траплялися, то чомусь швидко втікали, коли я розповідала їм, де працюю і живу.
Я вже геть втратила надію знайти собі пристойного чоловіка, про жителів гуртожитку мовчу, бо там чоловіки геть не мого рівня і я навіть на них не дивилася.
Роки йшли і вже мені знову ювілейчик на носі – тридцять п’ять років, а ні пристойного чоловіка, ні квартири, ні шовкової постелі.
Я так само струнка, але вже мені та стрункість якоюсь вимушеністю віддає, купи одягу і взуття, а хто мною любується? Хоч бери й до Василя вертайся.
Подруг у мене не дуже й було, бо мого віку майже всі заміжні: поскаржаться на чоловіків хвилин двадцять і біжать додому дітей вечерею годувати. А я сама з тортом і лишилася.
Раптом з кухні так запахло смаженою картоплею з салом.
Вже й на дверях кухні я записку наклеїла: «Закривайте двері, коли готуєте – запах іде на весь коридор!», але й далі ніхто не зважає на те, що хтось на дієті, бо купив собі нові чоботи!
Я б стерпіла, якби це не був мій день народження. Тому я вирішила вже і одразу стати щасливою, а найперше – провчити людину, яка заважає мені своїми стравами відчувати себе щасливою людиною!
– Це для кого написано?, – тицьнула я пальцем на записку чоловікові, який займався приготуванням їжі.
– Я не побачив, – байдуже відповів чоловік.
– То ви новенький чи читати не вмієте?, – мене вже було не спинити.
– Я новенький і не подумав, що двері треба закривати.
– То подумайте, що хтось сидить на дієті аби влізти в ідеальне плаття, щоб сподобатися ідеальному чоловікові! А ви тут зі своєю картоплею псуєте людині життя!
Я гордо гримнула дверима і пішла в кімнату, я так голосно цокала каблуками, що не почула, як двері кухні знову відкрилися.
Не знаю скільки часу я зрошувала слізьми подушку, коли в двері постукали:
– Я вам приніс картоплі. Тут огірочок маринований поставив. Вам не треба сидіти на дієті, ви й так ідеальні.
Я тримала в руках тарілку, двері закрилися і я глянула на себе в дзеркало – під очима потекла туш, ніс червоний, зачіска розпатлана.
Ідеальна.
Так, картопля була просто ідеальна, а огірок – просто бімба.
Ідеальний чоловік – який про тебе піклується і я рада, що тоді Максим наважився мене нагодувати тією смачною картоплею.
У нас двоє донечок, вже на виданні і я їм завжди розказую, що треба виходити заміж за того, хто бачить тебе гарною навіть тоді, коли ти наче колючий їжачок, якого треба просто нагодувати.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
