Після того, як я відвідала маму то не стрималась і таки набрала сестру. Розмова була не з простих, але я висловила все, що накипіло. Та от сестра каятись, чи якось змінювати ситуацію не збирається: “Так говориш, ніби то є лиш моя мама. А сама?”.
Після школи я поїхала у місто працювати. Саме працювати, а не навчатись, бо у нашому домі інколи і на хліб грошей не знайти. Мама нас сама ростила, працювала на фермі.
Нас у матері двоє: я і сестра моя менша – Оленка. Різниця у віці у нас значна. Я дитина першого маминого шлюбу, мого тата на світі не має, а от тато Оленки є і живе поруч нашого дому, але до доньки не знається і ніяких почуттів, чи допомоги ніколи не надавав. Тож мама все сама і сама.
У Києві я працювала, потім все ж пішла навчатись, хоч і важко було. Саме в інституті я й познайомилась зі своїм чоловіком. Леонід старший від мене на двадцять років, був нашим викладачем. Та різниця у віці ніщо, як є почуття. Ми нині уже батьки трьох прекрасних донечок, я залишилась працювати в інституті, живемо як усі.
А от сестрі моїй доля не всміхнулась. Вона заміж вийшла за свого кавалера майже одразу після школи, та от любов любов’ю, а перевірку сімейним життям те велике кохання не пройшло. За три роки Олена повернулась із маленькою донечкою у мамин дім жити.
Саме у той період мама моя і вирішила свій дім переписати на сестру. Нас вона двох зібрала і пояснила, що інакше вчинити не може. Я мала сім’ю, а от про Оленку вона мусить подбати.
— Та й старіти я буду от тут у хаті біля тебе Оленко, тож це справедливо
Я нічого не сказала проти, адже мама вирішила і я поважала її думку. Ми з чоловіком мали і квартиру і дім за містом будували, нащо мені хата у селі, хай навіть і в такому, як наше?
Та от як доля повернула. Оленка поїхала на заробітки в Чехію. Їздила туди-сюди 15 років, а потім там вийшла заміж, забрала до себе доньку і все – приїздить раз на рік на великі свята.
А мама наша залишилась сама у селі. Нині вона вже не така здорова, як була і хоч здатна себе обійти, але вже їй потрібна допомога і біля будинку і в ньому.
Звісно, я допомагаю. Ми з чоловіком косметичний ремонт зробили, замінили вікна. Я дуже хотіла вбиральню мамі зробити, та й паркан похилився і веранда тріснула, щілина така, що руку просунути можна. Я б усе те зробила з радістю, та Леонід запитав:
— Я поважаю тещу і хочу їй допомогти. Однак, скажи мені, чому ми повинні вкладати гроші у дім твоєї сестри?
Я набрала Оленку одразу ж. Розмова була не простою, адже йшлось про маму. А Оленка не розуміла, чого то я до неї маю питання, якщо вона живе далеко. Те, що мамина хата її. для неї було не аргументом.
— То тільки моя мама? Ти така цікава, ніби я звідси щось зроблю. Ти в Україні, тобі ближче. Ну і що, що хата моя? А мама в ній живе теж лиш моя, вона одну мене виростила, ти не донька? Хочеш що – роби. А я нині не на заробітках, живу тут, тож і витрати інші. Зайвих грошей не маю, аби щось робити.
От так сестра відповіла і кинула слухавку. Вона просто вмила руки і не збирається нічого робити. Її все влаштовує. як є.
От як мені бути? Маму шкода, але й чоловік більше ні копійки не виділить на будинок тещі. Прошу маму до нас переїхати, а вона не хоче з рідного дому нікуди переїжджати на старість.
От як у такій ситуації вчинити?
Головна картинка ілюстративна.