Ця історія трапилася в моїй молодості, але продовжується й досі, хоча я була певна, що ніколи і ні за що в світі не хочу бачити цю людину у своєму житті.
Кожен з нас має далеких родичів, яких бачить вперше вже в дорослому віці. Таке сталося й зі мною.
Перше, що я відчула, коли моя троюрідна тітка влетіла в квартиру, то брак простору. Хотілося стати в куточку і не заважати цьому урагану все переставити на своєму шляху, облаштувати простір для єдиної донечки.
– Сюди сідай, Діанко, ось тут ти будеш спати.
– Тут моє ліжко, – прошепотіла я з куточка.
– Нічого, візьмеш інше, а Діанка біля дверей не спатиме, звідти дує і тубмочка тут краща і поличку в шафі вона візьме нижчу, вона у мене маленька, а ти он яка вигуділа…
Тітка виставляла з сумок речі, складала все, клопотала над донькою, а та байдуже дивилася на все це, наче її поряд і не було.
– Я, Надійко, буду приїжджати часто, попробуй тільки за Діанкою не дивитися. Вона молодша і потребує аби її опікали і підказували. Ти мене почула?
– Так, тітко Лідо.
Тітка пішла, а я й далі сиділа в куточку і не могла повірити, що вже можна почуватися вільно. Діана й далі байдуже сиділа на ліжку, на моїх слова про побут і кухню не звертала уваги. А далі встала і пішла.
Її не було до пізньої ночі. коли нарешті рипнули двері, то я не знала. Чи радіти, чи вичитувати.
– Я в одногрупниць була, не треба за мною дивитися, я вже доросла.
Після цієї історії я вже мамі зателефонувала і почала казати, навіщо вона взагалі сказала тітці, де я вчуся і навіщо мені підселила в кімнату сестру. Яка навіть не з мого факультету.
– Доню, то ж родина, ти вже будь з нею привітніша, ми ж родичі, маємо один одному допомагати.
Діана не хотіла моєї допомоги, а я й перестала наполягати.
Час від часу приїздила тітка, привозила продукти, ходила в деканат дізнаватися, як успіхи в її доні, а тоді приходила до нас в кімнату і казала мені:
– Надіє, я думала, що ти підтягнеш Діанку, допоможеш їй з навчанням. А у тебе й в думках цього нема, лиш одні кавалери.
– Які кавалери? Я вчуся, а ваша Діана мене нічого не питає.
– Бо вона скромна і соромиться тебе потурбувати. Ти сама її маєш питати чи чого не треба їй, як допомогти, підкажи, як краще скласти залік чи іспит. Ти ж уже на третьому курсі!
Я пообіцяла, що так і зроблю, але Діана не хотіла вчитися. вона приходила з пар, а потім кудись йшла гуляти, казала аби я з повчаннями до неї не лізла.
– Надіє, ми тут вам продуктів даємо, ти вже хоч би з вдячності та за Діанку щось склала.
– Я не їм продукти Діани.
– Як це не їси? Вона ж їх не продає.
– Я не знаю, де вона їх діває, але я не їм ваші продукти. Мені мама передає.
– Ах так? Тоді я Діанці теж не буду передавати продукти і подивимося, як ти заспіваєш.
Мені було дивно це чути, бо Діана сумку, яку мати передавала не забирала. Та могла їздити в автобусі кілька тижнів, а. коли та приносила нарешті її, то всі продукти були зіпсовані. Діана цим не переймалася.
Мати почала давати їй більше грошей на продукти і та почала краще одягатися, але не краще харчуватися.
Я вмовила маму аби мені оплатила квартиру, бо жити в гуртожитку та ще й з Діаною я більше не хотіла.
Мама погодилася і ми перевезли речі на нову квартиру і кого там застали? Правильно, тітку Ліду і Діану. Я глипала на маму, а та й далі за своє:
– Ви ж сестри та й платити навпіл дешевше.
– Тільки ти, Надіє, допомагай Діані, а не як завжди, – навчала мене тітка.
Вона й далі розпорядилася, де найкраще місце буде для її доньки.
А одного разу тітка приїхала без попередження.
– Надіє, я хочу поговорити з тобою, як з дорослою. Матері твоїй я нічого не скажу, але вже досить водити кавалерів, Діана теж тут живе і сплачує за квартиру, а через твою поведінку вона вимушена жити у подруг.
– Тітко Лідо, я теж вам скажу, як дорослій жінці. Ваша донька не живе тут, а де вона живе я не знаю. Вона й за комуналку не платить і за квартиру також. Я оплачую її частку і готова платити й далі, лиш би ви дали мені спокій.
– Що ти таке кажеш.
– Я кажу правду, ось телефонуйте доньці та питайтеся, де вона є.
– Що ж, зараз.
Тітка почала телефонувати і донька її запевнила, що вона зараз на квартирі, зараз буде снідати, не виспалася, бо Надія, себто я, запрошувала гостей і було шумно.
– Ти б мені вислала грошей, мамо, щоб я змогла собі сама знімати квартиру, бо я в таких умовах більше не хочу жити.
– Аякже, доню, вишлю, ти приходь на квартиру, я тебе тут чекаю вже з грошима, – люб’язність тітки насторожувала.
Діана прийшла не сама, а з кавалером. Сказала, що чекає від нього дитину і вони планують одружитися.
– А як же навчання? Я стільки грошей витратила!, – сплеснула руками тітка.
– Мамо, я вже пів року не вчуся, мене відрахували.
– Чого?
– За несплату за навчання.
– Але ж я тобі давала гроші!
– Мамо, ми орендуємо з Микитою квартиру, бо його батьки проти нашого шлюбу…
Тітка не знала, де й дітися і що робити. Зрозуміло, що далі було весілля, вона оплачувала молодятам житло і няньчила онука. Діана не вивчилася і сиділа з дитиною, далі працювала в магазині, продавала одяг, малий ходив в садок, чоловік її працював юристом, свекри йому докоряли невісткою.
Згодом він знайшов іншу жінку і Діана вернулася додому.
А от наші взаємини з тіткою Лідою раптом стали дуже душевними.
– Надійко, я завжди ставила тебе Діані в приклад, дуже хотіла аби вона вчилася, так як ти, щоб була така виважена. Навмисне хотіла аби ви разом жили, щоб вона перейняла від тебе хоч якісь звички. Так мріяла, що вона вивчиться і буде мати легшу долю, ніж я.
Я у неї почесний гість, на які б святкування мене не запросили – чи храм, чи день народження. Тітка завжди мені рада і не тому, що я маю багато грошей, я викладаю в університеті і з грошима у нас не дуже. Якби не чоловік, то й не дуже б мені легко велося. Але для тітки Ліди я – та людина, яку вона поважає.
– Я б хотіла мати таку доньку, – не раз мені каже і сумно зітхає, адже Діана подалася на заробітки, а вже друга дитина з бабусею.
Інколи мама робить для дитини забагато і це не має результату, а інколи тільки трішки підтримує і дитина має стрімкий старт. Чому так виходить – я не знаю. А ви якої думки?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
