Віктор повернувся додому, відчинив двері тихо, щоб не розбудити донечку, але замість мирної тиші почув тихе схлипування. У кімнаті, притулившись до стіни, сиділа Таня. Вона намагалася витерти очі, хоча ще не знала, що він зайшов.
— Таню… — тільки й вимовив Віктор. — Ти знову?
Вона підвела погляд, зітхнула й опустила руки.
— Я намагаюся триматися… Але не можу. Мені здається, що я зайва в цьому домі.
Віктор сів поруч, поклав руку їй на плече. Її тіло здригалося так, ніби вона стримувала все цілий день, а тепер уже не могла.
Після весілля вони з Танею оселилися у його матері — Вікторії Максимівни. Так хотів сам Віктор: поки заощадять гроші, поки знайдуть щось окреме. Мати ж товариська, хазяйновита, він не очікував непорозумінь.
Проблеми почалися відразу.
— Міська панянка, — любила вона повторювати. — У нас тут не академія. Треба рухатися швидше.
Хоча яка ж міська? Батьки Тані жили в сусідньому селі, будинок — простий, сільський. Але свекруху це не цікавило.
Та справжній безлад почався, коли за три місяці до сьогоднішніх подій приїхала сестра Віктора — Оля — з двома дітьми.
Її чоловік утомився від того, що вдома все трималося лише на ньому: прибирання, їжа, догляд за малими. Він просив її допомогти, просив змінитися, але Оля або лежала, або жалілася. Урешті одного дня вона просто зібрала свої речі й пішла, залишивши дітей чоловікові.
Згодом їх забрала її мати — та сама Вікторія Максимівна.
І тепер у будинку з’явилося дві мами, троє дітей, дорослий син, невістка, шум, біганина … і повна відсутність порядку.
Оля ж проводила дні, втупившись у телефон та жаліючись, чому всі навколо живуть так гарно, а не вона.
— Я не можу так більше, — прошепотіла Таня нині ввечері. — Мене просто виживають.
— Що сьогодні сталося? — тихо спитав Віктор.
— Сьогодні? Та все те саме. Твоя сестра знову цілий день лежить. Її діти бігають, галасують. Наша мала не може заснути. Я працюю з дому, але як? Мама твоя мене гризе за все. За крихту на столі. За те, що я не встигла помити чашку. За те, що Оля не ворухне пальцем — теж я винна.
— Мама мені сьогодні прямим текстом сказала, що я “ледача”. І що я “маю робити більше”. А потім… — Таня ковтнула повітря. — Вона мені показала на двері. Вікторе, я не перебільшую.
Чоловік стиснув кулаки.
— Ми так не житимемо, — сказав він твердо.
На кухні вони застали Вікторію Максимівну, яка стояла біля каструлі й зітхала з ображеним виглядом.
— А, уже вечеряєте? Не кликали? — мовила з докором.
— Я голодний із роботи й прийшов додому, — відповів Віктор спокійно. — Хочеш — накладу тобі.
— Ой, не дам я тобі тут гратися в роздачу, — фиркнула вона. — Почекаю Олю.
Максим лише знизав плечима. Таня мовчала.
Через двадцять хвилин у кухні здійнявся галас.
— Це що таке?! — закричала Оля, тримаючи каструлю. — Тут лише соус!
— А що ти хотіла? — спокійно відповів Віктор. — Соус смачний. Макарони є.
— А м’ясо де?!
— З’їв. Я з роботи прийшов голодний. Та й Тані треба було.
— А діти?!
— У них є ви, — сказав він коротко.
Проте, дві жінки не вгавали і почали пояснювати Віктору, що його жінка має більше готувати їсти, більше прибирати, більше з дітьми бавитися, бо вона тут на випробувальному терміні, а як не хоче, то хай їде до батьків. Віктор мовчки розвернувся і пішов в їхню кімнату. У нього зародився в голові план.
На наступний день він прийшов веселий додому.
— Таню, збирай речі. Завтра ми йдемо, — прошепотів він.
— Куди? — тихо запитала вона.
— У той будинок, що ми дивилися біля нової крамниці. Господар готовий пустити нас хоч завтра. Погодився, щоб ми частинами виплачували.
Таня застрибала від радості, але тихо аби не почули свекруха та зовиця.
Вони виїхали наступного дня. Без сварок. Без пояснень. Мати Віктора кричала їм услід:
— Ну-ну! Потім прибіжите! Господарі! Хату треба заслужити!
Але вони не обернулися.
Новий будинок був невеликий, але тихий, теплий. Уперше за довгий час Таня лягла спати без відчуття, що завтра хтось буде незадоволений нею.
Минув місяць, перш ніж Вікторія Максимівна з’явилася на порозі.
Сама. Без Олі.
Вона зняла хустку, сіла на край дивану, видихнула.
— Синку… Поверніться, — сказала тихо, чого від неї ніхто не чув раніше. — Оля нічого не робить. Діти голодні. У домі безлад. Я не витримую.
— А аліменти? — нагадав Віктор.
— Їх ще немає. Її чоловік дітей забрав. Судиться. Оля не знає, що робити.
Віктор захитав головою.
— Мамо, ми не повернемося. Ми щойно стали на ноги.
— Але ж… — вона тихо потерла чоло. — Ну… хоч ти допоміг би Олі. Хоч трохи. Дітям же треба.
— У них є тато. І є їхня мама. Мамо, я свою родину тягну. Олі давно час працювати.
Вікторія підвела погляд.
— У тебе ж одна дитина, а там двоє і всі хочуть їсти та одягнутися. Іграшку нову…
— Скоро буде друга, — сказав Віктор.
І мати завмерла.
Коли в їхній дім увійшла маленька дівчинка — їхня друга — Віктор навіть не чекав, що мати прийде.
Та Вікторія Максимівна з’явилася вже того ж вечора. У руках — тортик. У погляді — щось зовсім нове.
— Диви… яка ж гарненька… — прошепотіла вона. — Прямо копія моя.
Віктор і Таня мовчки усміхнулися. Нехай так. Головне, що вона вперше дивилася на дитину з теплом.
Вона обережно взяла немовля на руки — ніби боялася навіть дихати голосно.
— Як же ж ви тут… самі… — прошепотіла вона. — Ви молодці.
Віктор аж здригнувся. Вперше мати сказала щось добре.
Після того вечора свекруха почала приходити частіше. Але вже зовсім іншою.
Тихо. Без докорів. Без повчань.
— Може, тебе підмінити трохи? — питала вона Таню щоразу.
— Якщо хочете… — відповідала та сором’язливо.
— Хочу, — казала мати. — Бабуся я чи ні?
Вона брала старшу дівчинку за ручку й виходила з нею надвір. Годувала з ложечки. Казала:
— Я не знала, яка ти спокійна дитина. Це в кого ж ти така вдалася?
Таня інколи ховала сльози. Тепер уже зовсім інші.
Оля таки поїхала від матері. Знайшла роботу. Платила аліменти. Дітей бачила рідко.
Суд віддав їх Іванові, бо той і раніше дбав про них.
Поступово стосунки між свекрухою та зятем теж покращилися: Вікторія інколи брала дітей до себе.
Віктор дивувався:
— Мамо, як ти їх тягнеш сама?
— Та це ж дітки, — усміхалася вона. — Треба ж, щоб не забували бабусю.
Одного разу вона прийшла й стала в дверях.
— Синку, — сказала вона тихо, — спасибі тобі.
— За що?
— За те, що тоді переїхав. Я тепер бачу, як мені зле було. Як я на всіх зривалася. А ви — витерпіли… Я тоді думала, що все правильно кажу. А зараз… дивлюся на твоїх дівчаток і думаю: добре, що ви пішли. Тепер у нас мир.
Вона поклала долоню на плече Тані.
— І тобі спасибі, доню. Ти все витримала. А я була… ну… різка.
— Уже все добре, — усміхнулася Таня.
Вікторія зітхнула.
— Я хочу бути доброю бабусею для всіх своїх онуків, розумієте?
І вона стала такою.
Тепер приходила не сварити, а допомагати. Не рахувати чужі порції, а приносити казки, яблука, гостинці.
Сиділа годинами з малечею, в’язала їм шапочки, готувала супи, інколи тихо казала Тані:
— Ти гарна мама. І гарна дружина моєму синові.
Таня вперше за ці роки відчула: це її дім. І щось все гостре між нею й свекрухою розтануло.
