Уважно дивлюся, що твориться зараз навколо – суцільні ток-шоу про те, які всі жінки бідолашні, а їхні колишні чоловіки безвідповідальні. Як бідні панянки ледве зводять кінці з кінцями і з дітьми, а їхні батьки в цей час об’їдають малюків. І ось натовп підтримує: ах ти такий-сякий – заробляй більше і віддавай дітям, не економ на них! Саме час пошкодувати матусь, тільки я на собі колись пізнав: хто з нас потребує підтримки!
Я одружився в лихі 90-ті. У мене був бізнес: три точки на ринку. Хто пам’ятає, як це тоді було, той зрозуміє всі ризики: там і тут розрахуватися, щоб отримати прибуток і ще живим залишитися. Але з бідами навпіл я нашкріб на двушку, купив її вже, ясна річ, у шлюбі, хоч дружина ні копійки не вклала. Ну та нехай.
А в 97 році з’явилася у нас донька, їй в помічниці приїхала теща. Нічого не можу про неї сказати поганого: нейтральна така жінка, яка в подружні стосунки не влазила. Я працював на не покладаючи рук і цілодобово, терплячи всілякі дефолти і інфляції, приходив додому втомлений як віл, злий, і саме теща подавала вечерю. Моя ж палець об палець не вдарила, навіть до доньки майже не підходила, все по дому робила її мати.
А потім теща поїхала допомагати своєму синові в його сім’ю – там теж малюк з’явився. На той час мої точки вже закрилися: конкуренція двохтисячних все забрала. Я згадав про свій диплом електрика і влаштувався в хорошу фірму. Але дружині це не сподобалося: який же я тепер бізнесмен? Не за роботягу вона заміж виходила! Але зате у мене закінчилися ризики на ринку, та й зарплата була хороша, хоч і в конверті, але на руки я отримував пристойну суму.
Зате після від’їзду тещі додому стало приходити нестерпно. Вічний безлад, вечеря не готова, і замурзана донька сидить серед іграшок, теж голодна. Дружина ж теревенить по телефону або дивиться телевізор, їй до всього немає діла. Я витягав з гори брудного посуду липку каструльку, щоб її помити і зварити вечерю на всю сім’ю. І це після важкої роботи! Але набридло, і я подав на розлучення.
Безумовно, що суд став на бік дружини, залишивши їй доньку, і, безумовно, що квартира дісталася їй з донькою. Та я і не пручався, пішов жити на перших порах до друга в гуртожиток, хто б мені дитину віддав? Та й взагалі, дружина ж – мати! А я там якийсь батько, який у нас в країні далеко на других ролях, хоча донька для мене рідніша, ніж для її матері. Але вирішили так – я повністю одягаю дочка, даю певну суму їй на їжу і готую її до школи в наступному році – розлучилися ми в 2004 році.
Спочатку питань не було! Колишній дружині довелося влаштуватися на роботу! Треба ж: її Величності – і працювати! Я брав дочку на всі вихідні, повністю її одягав, водив в кафе-морозиво, на заходи, купував іграшки і ще відводячи додому давав їй в кишеню гроші на прожиток на тиждень, ну і на всякі дрібниці теж. Але незабаром дружина зрозуміла, що тільки живучи зі мною їй була благодать, а зараз ворушитися доводиться. Працювати не хочеться, треба мене трясти.
І почалося! Спочатку тараторила, що я їй все життя зламав, не дав довчитися (хоча вона і не вчилася), і тому в газетному кіоску вона мало що отримує. Потім те, що вона постійно нездужає. Потім те, що у неї постійні хвилювання і немає впевненості у завтрашньому дні. Загалом, все зводилося до того, що грошей дай ми хочемо їсти. Ну раз так, став купувати продуктами для дочки, крім одягу. Теж погано: «Ти не вмієш вести розрахунок по порціях, та й одягати доньку не потрібно, давай грошима, я сама все куплю!».
Вже потім, здзвонившись з тещею я дізнався, що вона теж висилає внучці гроші. Тільки ось що вражає: деякі речі, що я купую для доньки, колишня продає, витрачає ці гроші на свої наряди і ходить в ресторан – для пошуку нового кохання. А я то і думаю, чому донька каже, що її новий одяг постійно брудний, і, знаючи колишню дружину, я цьому вірив. А насправді його вже і немає – він проданий для власних потреб!
Я дзвоню дружині, щоб дізнатися – в чому справа, а вона мені така, відразу в багнети: «Та ти жмикрут, купуєш речі доньці не по моді, грошей все одно мало, я розраховувала на більше. Мені все це набридло, я перебиваюся водою з хлібом, і взагалі – я подаю на аліменти!». Я кажу: «Чудово! У мене офіційна зарплата становить 3200 гривень, будеш отримувати на руки в 3 рази менше! А взагалі давай зробимо так: не можеш прогодувати – віддай доньку мені разом з квартирою, а я тобі ще й гроші платити буду! ».
Кинула слухавку. Передзвонила через 2 дня, погодилася залишити все як і раніше. Але я її попередив: ще раз продасть річ доньки на свої потреби, подам позов і відберу все! Намагалася поводитися пристойно, але плітки розпускала і надалі: мовляв, я, такий-сякий, грошей не даю, вони з донькою ледве животіють і так далі. І мене навколо всі напоумлювали, до совісті взивали. Ось чому здебільшого скаргам покинутих з дитиною я не вірю.
Зараз я вже з новою квартирою і практично виростив доньку на відстані. Їй зараз 24. Вона сама згадує, як набрид їй в дитинстві домашній безлад, як тяглася до мене, як мати налаштовувала її проти мене, скільки всього було сказано про мене іншим людям. Але ж ми, справжні батьки, терпимо все це, а нас не чують все одно! Пора б уже ширше відкрити очі і заглянути правді у вічі, бувають достойні і тати, навіть, якщо вони покинули родину.
Фото ілюстративне.
