— Піди вже, он він стоїть біля паркану добру годину, — мовила бабуся, крадькома визираючи у вікно.
Оксана, почувши її слова, підійшла до вікна й побачила знайому постать у блакитній куртці, яка терлася біля хвіртки.
— Богдане, хвилинку, я тільки посуд домию, гаразд? — гукнула вона в прочинене вікно.
Хлопець, спершись на паркан, усміхнувся у відповідь:
— Звісно, я почекаю.
Оксана повернулася до раковини, але помітила, як у неї за спиною бабуся, Галина Петрівна, тихенько хихикає.
— Диви, як чекає. Давай я замість тебе домию тарілки, — запропонувала Галина Петрівна, поправляючи квітчасту хустку на плечах.
— Ні-ні, бабусю, я миттю впораюся й побіжу. Хай трохи постоїть, — сказала Оксана й підморгнула бабусі.
— Для тебе він просто приятель Богдан, а ти придивися, як інші дівчата на нього задивляються. Та хоч Марту й Ніну візьми, а ще кілька сусідських теж його оком давно міряють.
— Та нехай собі задивляються скільки хочуть, — кинула Оксана, розставляючи чашки по поличках. — Я ж не збираюся під вінець. Ми просто друзі.
Вона поставила останню тарілку на сушарку, легенько чмокнула бабусю в щоку й кинулася по куртку. Зачепивши її на ходу, Оксана ледве не збила з ніг сусідку, яка з’явилася на порозі.
— Добридень, тітко Даріє! — вихопила вона одним духом. — Перепрошую, тітко Даріє, я поспішаю!
Встигла тільки грюкнути дверима, а сусідка так і лишилася з розкритим ротом. Зайшовши до кухні, та похитала головою:
— Ох, куди вона так летить?
Галина Петрівна зітхнула:
— Та хіба не здогадуєшся — Богдан там, он і рвонула стрімголов.
Тітка Дарія сіла на ослінчик біля столу:
— Ну і не боїшся за їхні стосунки?
— Та звісно, що переживаю. Коли малі були — то й байдуже, а тепер? Оксані дев’ятнадцять, Богданові двадцять два. Дивись, принесе вона мені в пелені.
— Ну, принесе, сама розбереться, — відказала Дарія з тією прямотою, якою славилася здавна.
Галина Петрівна аж зіскочила зі стільця від обурення, але сусідка, щоб не загострювати на тому, спробувала пояснити:
— Та не сердься, Галинко, я ж не зі зла. Просто вік у них гарячий, сама ж знаєш.
Бабуся опустилася назад:
— Знаю, що гарячий. Тож і хвилююся, бо все собі уявити не можу: вони ж зранку до вечора разом. Кажу Оксані про це, а вона тільки сміється. Мовляв, Богдан їй ніби брат, а не кавалер. І ще додає, що якщо він раптом захоче одружитися, то вона не проти. Не розумію я цього. Невже може бути в них суто дружба, без почуттів?
Дарія теж зітхнула:
— Може, сходи до Вікторії, мами Богдана? Порадьтесь обидві, може, щось вирішите разом.
— Та які тепер часи, щоб батьки між собою про шлюб домовлялись? — махнула рукою Галина Петрівна.
— Та ніхто про договір не говорить. Але ж вони і так не розлучаються. Може, то просто направити їх обережно, сказати, щоби вже оформили офіційно? Богдан парубок гарний, дякувати богу, не вдався в батька.
В обох жінок одночасно вихопилося важке зітхання. Батько Богдана колись уславився недоброю славою: гульня, жодної роботи. П’ять років Вікторія терпіла, аж поки не випровадила чоловіка геть.
У селі на неї спершу косо дивилися, мовляв, як то жінка сама з хати виганяє. Але згодом навіть найзапекліші сусіди визнали: правильно зробила, бо невиправний був його характер.
Оксанина сім’я мала теж не просту історію. Галинина донька, матір Оксани, ніяк не могла знайти собі пару. Не мала наречених. Ходила тихенько, невесела, проте дуже працьовита й добра.
А коли їй перейшло за тридцять, щось у ній раптом змінилося. Часто десь зникала, і лише згодом Галина Петрівна помітила, що в доньки округлився живіт.
Спочатку здивовано спитала: «Хто батько?», але дочка лиш мовчки знизала плечима: «Яка вже різниця. Буде дитинка — оце й усе».
Ну, село шуміло-переказувало, проте Галина Петрівна з донькою не зважали на людські погляди. Готувалися до появи маляти.
На жаль, матері Оксани не стало, щойно вона на світ з’явилась. Так у Галини Петрівни з’явилася на руках онука, яку та вирішила назвати Оксаною.
У селі ще трохи погомоніли, але потім стали співчувати: таке спіткало родину. Галина Петрівна аж посивіла, та мусила брати себе в руки — треба ж було виховувати дівчинку.
Оксані виповнилося п’ять, коли якось узимку вона злетіла з льодової гірки. Галина Петрівна уже мчала, але поперед неї до дівчинки підбіг десятирічний Богдан.
Він показав, як правильно сидіти на санчатах, щоб не перевертатися, і кілька разів прокатав її сам. Відтоді діти потоваришували. Потім завжди були разом — у школі, після уроків, на риболовлі чи у дворі. Сусіди почали дражнити їх «молодята», та вони лиш відмахувалися.
Після відвідин тітки Дарії Галина Петрівна ще довго сиділа в кухні. Думала про свою долю й долю Оксани. «Сама я спершу вийшла за нелюбого. Тільки змирилася — і він у засвіти пішов. Донька моя взагалі не мала чоловіка. А тепер онука.» — зітхнула вона.
Хоча й мало що порівнювати: Богдан парубок добрий, турботливий. Якщо стане. що не покине. Але ж не хочеться оцих пересудів селом.
— Ох, хай бог милує, — мовила вголос Галина Петрівна, накинула старий кожушок і вирішила піти до Вікторії, матері Богдана, на пораду.
Тим часом Оксана з Богданом влаштувалися на скирті сіна за селом, де було видно зорі особливо яскраво. Подув приємний літній вітерець, навколо пахло свіжим сіном.
— Уяви, що мені сьогодні сказала мама, — мовив Богдан. — «Досить вам з Оксаною тинятися без діла. Ви дорослі, женіться».
Він чекав, що Оксана засміється, але вона тільки зітхнула:
— Моя бабуся каже те саме ще від минулої весни. Правду кажучи, добряче вже дістала мене розмовами: «Дівчино, як так, щоб хлопець і дівчина були просто друзями?»
— Он як. То, може, вони змовилися? — Богдан підморгнув.
— Не здивуюся, — Оксана злегка усміхнулася, але кутки вуст уже не так весело грали. — Бабуся каже, що такої справжньої дружби не буває. І хоч ти їй доводь що завгодно, вона тільки головою хитає.
Богдан сперся на лікоть, повернувся до неї обличчям:
— А якщо поглянути серйозно? Ну от вони поки натякають, а потім же почнуть: «Ану, давайте онуків!» А в мене ж поки що немає бажання ставати чоловіком і батьком. Я рибалити люблю, мандрувати час від часу. Яка дружина це терпітиме?
— Угу. — Оксана потерла долонею коліно. — Мені здається, що для шлюбу нам треба кохання знайти, а не оце все. Ми ж з тобою ніби змалку разом, наче сестра й брат.
Богдан всміхнувся куточком рота:
— Та я розумію. Але з іншого боку, що зміниться? Ми й так обидва самі по собі, разом щодня, — він лукаво звів брови.
Оксана спересердя підштовхнула його злегка коліном:
— Ей, зраднику!
Він розсміявся:
— Жартую!
Оксана зітхнула, зістрибнула зі скирти:
— Ти мене ніби «заманюєш» у щось незрозуміле. Нумо додому, я вже зголодніла й хочу спати.
Богдан провів її до хвіртки. Коли Оксана зникла за дверима, він ще якийсь час стояв під її вікнами. Думки про весілля з подругою раптом видалися йому не такими вже й химерними — Оксана дівчина хороша, розумна, весела. І їсти готує непогано. Чому б ні?
Удома на Богдана чекала засмучена Вікторія:
— Синку, я думала, що ти не такий, як твій батько, але, бачу, що помилилась.
Вона показово втерла сльози хустинкою.
— Мамо, та що ти кажеш? Ми просто друзі.
Вікторія прижмурилася:
— Тобто вона тобі зовсім не подобається?
— Подобається, але не так, як ви думаєте, — сердито кинув Богдан, пішов до своєї кімнати й довго чув, як мама хлюпає носом, бідкаючись, що колишній чоловік дістає її навіть через стільки років.
Першою не витримала Оксана. Одного вечора вона постукала до Богдана у хвіртку й покликала його на розмову:
— Знаєш, далі так не можна. Бабуся постійно читає мені моралі. Я вже на межі. Давай одружимось, а потім, якщо щось піде не так, розлучимося.
Богдан кивнув:
— Можна хоч завтра. Але жити будемо разом, поки не зустрінемо інших, чи залишимось так.
Оксана розсміялася:
— Невже це вихід? Хоча, звучить не найгірше.
Богдан сів на колоду у дворі:
— Якщо чесно, я от думаю: що зміниться? Ми й так завжди разом. Тим паче відверто скажу: ти мені з усіх людей найближча. Чому б і ні?
Склалося так, ніби все село давно було готове до цієї події: і обручки знайшлися, і кафе наче вже давно замовлене. За кілька тижнів Оксана з Богданом одружилися. Галина Петрівна плакала від щастя й згадувала свою доньку, бідкаючись, що та не дожила до такої миті.
У розкішній білій сукні Оксана виглядала прямо як наречена з журналу:
— Бабусю, а ти як думаєш, ми не робимо помилку? — спитала вона, дивлячись на себе в дзеркало перед виїздом у РАЦС.
— Не смій так казати! Де ти кращого парубка знайдеш, як Богдан? Він тебе знає з дитинства, ти його — теж. А любов, вона буває й тихою.
Скінчилося все веселим гулянням, тости лунали аж до пізнього вечора,
Під кінець святкування вони поїхали в новий будинок — двокімнатний, із білим парканом і мальвами біля ґанку. У кімнатах пахло свіжою фарбою й деревиною.
Та от уже за кілька хвилин Богдан кинувся в двері й майже вибіг на вулицю. Оксана швидко вибігла за ним, не розуміючи що сталося. Тільки ж прийшли, вона переодяглась, а тут таке.
Вона вже встигла й поплакати, і задрімати від утоми, коли Богдан повернувся. Разом із ним прийшли Галина Петрівна й Вікторія. У кімнаті запала така тиша, що чути було хіба дихання кожного.
— Оксано, пробач, що з’явилися отак, — почав Богдан. — Просто я з’ясував дещо. Ти ж знаєш, що мій батько був не святим?
— Так, — збентежено кивнула дівчина.
— Подивися, — Богдан повернувся до неї спиною і показав таку саму родиму пляму, тільки трішки більшу, але все ж ідентичну тій що була в Оксани на правій лопатці. — У нас ці плями — мов дві копії. Мама розповіла, що є підстави думати: твоя мама і мій батько, — Богдан не зміг договорити.
Вікторія, витираючи сльози, стиха докинула:
— Твій батько не був святим ніколи. Коли я його вигнала, він дорікав, що піде до іншої. Хто б міг подумати, що, — її голос затремтів.
Галина Петрівна теж схлипнула:
— Виходить, що так сталося. Пробачте мені, дітки, я сама не знала про це.
Оксана мала враження, що світ під ногами похитнувся.
— Тоді, — прошепотіла вона, – ми можемо і далі дружити?
Мами одночасно кивнули. Вікторія схилила голову:
— Доведеться негайно розлучитися. Пробачте, що так сталося.
Спочатку всі тижнями те все обговорювали. Але за рік позабували, бо життя йшло далі. Богдан згодом узяв шлюб із Мирославою, яка виявилася йому до душі, а Оксана вийшла заміж за Владислава, котрий колись їй симпатизував, але вона тоді була «заклопотана» Богданом.
Обидві молоді пари зажили кожна окремо, а Оксана й Богдан родичались. Хтось казав, що така доля гірка, а хтось вірив: це була добра воля небес застерегти обох від помилок.
А їхні бабуся і мами зітхали, згадуючи, як мало не стали сватами, та водночас дякували богові, що все розкрилося вчасно.
Головна картинка ілюстративна.
