Бабуся Юля стала єдиною опорою для онуків, Аліни та Романа, після того, як їхні батьків не стало.
— Мої любі, — любила вона повторювати, — життя — як поле: що кинеш у ґрунт, те й збереш. Не відвертайтеся одне від одного, бо рідня — то ваше найбільше багатство.
Аліна тепер хмикала, бо що інакше могла казати бабуся про багатство, коли жили вони в старій хаті, мазаній зовні глиною, накритій ще старою черепицею, яка затікала по кутках. Єдина була радість – це сіно, яке кидали на під і там можна було заховатися від усіх на світі та читати книжку.
Бабуся Юля знала її секрет, але вона бачила, що дівчинка метикувата, тому просила її вчитися та вибитися в люди.
Аліна ж, відразу після отримання атестата, подалася до столиці. Вона стала вчителькою англійської, одружилася з Сергієм, має двох дітей — сина Кирила і доньку Злату. Міський ритм поглинув її повністю: проєкти, вічна метушня, домашні справи. Її візити були рідкісними — лише на великі свята, і завжди швидкоплинними.
— Бабусю, мушу бігти, — виправдовувалася вона у телефонній розмові. — Робота. Обіцяю, наступного разу приїду і залишуся на тиждень.
Проте “наступного разу” не наставало.
Роман, вирішив, що буде працювати на полі, він любив село, тому вивчився на механіка і сам працював на будь-якій техніці і ще й вмів її лагодити. Теж був на вагу золота, тому теж не часто бував у бабусі.
Бачив, що хата вже геть стара, але не думав лагодити її капітально.
— Бабусю, поїхали жити до нас, там у вас буде своя кімната.
— Тут моє коріння, дитино, — бабуся відмовлялася покидати свій дім.
Життя бабусі обірвалося тихо. Одного ранку, восени, її виявила сусідка — спочивала, не прокинувшись. Аліні Роман зателефонував вже з бабусиного ґанку.
— Аліно, бабусі більше немає… — його голос тремтів від горя.
— Що? Як? Я… я виїжджаю негайно.
Прощання було скромним. Зібралися сусіди та далекі родичі. Аліна прибула із сім’єю, вигляд мала виснажений дорогою.
Вона стиснула брата в обіймах.
— Романе, як це сталося? Я ж так хотіла приїхати…
— Ти ні в чому не винна, — тихо відповів він. — Вона все розуміла. Місто далеке.
Після всіх формальностей нотаріус оголосив волю покійної. Усе, що було — будинок, земля, сад — залишалося Роману. Аліні ж дістався лише її вишивка та кілька сімейних фотографій.
— Чому такий розподіл? — здивовано запитала Аліна, коли вони вийшли з нотаріальної контори. — Я ж теж її онука.
Роман знизав плечима.
— Вона казала, що ти маєш своє життя у столиці. А я ближче. Не ображайся, сестро. Це ж не скарб, а просто старий будинок у селі. Що з ним робити? Більше клопоту, ніж користі.
Аліна погодилася, хоча відчувала легкий укол образи. Але сперечатися не стала — справді, навіщо їй той сільський будинок? У неї київська квартира, хоч і свекрушина.
Свекруха, пані Людмила, була жінкою авторитарною і ніколи не приймала Аілну, вважаючи, що вона сільська обкрутила її улюбленого сина. Вони жили у її двокімнатній квартирі. Напруга зростала: запізнення з роботи, гамір дітей, затримки з оплатою комуналки.
— Аліно, пам’ятай, ти тут ніяких прав не маєш! — відчеканила свекруха одного разу, коли та забула оплатити за світло. — Це моя власність! Якщо не влаштовує — бери своїх і забирайся!
Сергій намагався бути посередником:
— Мамо, заспокойся. Вона працює, я працюю, на нас діти.
Але Людмила була невблаганна. Конфлікт досяг піку після чергової гучної суперечки. Аліна не витримала і підвищила голос.
— Людмило Петрівно, це переходить межі! Ми платимо за все, а ви поводитеся з нами як із прислугою!
Свекруха й собі підняла планку:
— Геть із моєї квартири! Усі! Забирайте свої речі й шукайте, де жити!
— Мамо, як тобі не соромно? У нас діти!, – здивувався Сергій.
— Це не мій клопіт.
Тієї ж ночі вони покинули квартиру, перебравшись до Сергієвого друга. Діти були вражені і розгублені.
— Мамо, чому бабуся так з нами? — питав семирічний Кирило.
— Не знаю, синку, але все буде добре.
Але не все склалося так, як хотілося. Орендувати житло у столиці коштувало дуже дорого, зарплати ледь вистачало. Вони поневірялися по друзях та тимчасових квартирах, так минув місяць, сповнений переживань.
— Сергію, може, до села? — з відчаєм запропонувала Аліна. — У Романа ж є бабусина хата. Запитаємо, чи дозволить нам пожити там кілка місяців.
Чоловік був розгублений, але така ідея йому не сподобалася.
— У село? З дітьми? А як же школа, робота?
— Це тимчасово. Поки ми не знайдемо щось постійне.
— Ні, я не поїду в ніяке село, я бачив ту хату і ноги моєї там не буде. З роками там десь ще гірше.
— Ти вернешся до матері без нас?
— Аліно, перепроси матір і все буде гаразд. У мене від цих переживань вже шлунок зводить. Я додому. Ви зі мною.
— Ні, — Аліна була категорична.
Вона набрала брата.
— Романе, привіт, не зручно тебе просити, але у нас таке сталося. Ми посварилися зі свекрухою і вона нас з хати вигнала. Нам нема куди дітися, Ромо. Може, б ми пожили у бабусиній хаті? Місяць-два.
Роман завагався.
— Аліно… та іи там не зможете. Я давно нічого не ремонтував.
— Нічого, ми потерпимо. Головне, щоб був дах над головою.
Він зітхнув.
— Знаєш, якраз думав її продавати. Але для тебе… Гаразд, продам тобі. За смішні гроші. 50000 тисяч. Як сестрі.
Аліна не могла повірити своєму щастю.
— Ти серйозно? Це ж копійки! Романе, ти мій ангел-охороненць! Дякую тобі щиро!
— Не треба дякувати. Підготую документи. Приїжджайте, словом.
Вона не мала жодних зайвих думок. П’ятдесят тисяч — неймовірно низька ціна за будинок з городом. Вона швидко позичила потрібну суму у колег, і вони оформили угоду. Роман усе швиденько підписав, щиро посміхаючись.
— Ось ключі. Щасти вам. Бабуся була б щаслива.
Аліна міцно обійняла його.
— Ти найкращий брат, про такого можна лише мріяти!
Наступного дня вони вирушили в дорогу. Старенька автівка торохкотіла на вибоїнах сільської дороги. Діти раділи пригоді. Вони дісталися, коли вже вечоріло. Хата вже виднілася, але… Аліна натиснула на гальма і завмерла.
— Це… це якийсь жарт.
Будинок було складно будинком назвати. Дах просів, черепиця повідпадала і зяяла дірами. Стіни вкриті глибокими тріщинами, фарба відшарувалася. Одне вікно розбите, інші — брудні та перекошені. Подвір’я було заросле дикими бур’янами, паркан упав, колодязь був засмічений. Навіть вхідні двері ледь трималися.
— Мамо, це наш новий дім? — спитала п’ятирічна Злата.
Вона вибігла, підскочила до дверей, штовхнула їх. Скрипнувши, вони відчинилися. Всередині — задушливий запах гнилі, цвілі та мишей.
Старі меблі провисли, кухня була в павутинні. Стеля вкрита мокрими плямами.
— Як… як це можливо? — прошепотіла вона. — Роман казав “не в найкращому стані”, але це ж… аварійна будівля!
Вона негайно подзвонила братові.
— Романе! Що це має означати? Хата розвалюється!
Роман відповів холодним, розміреним тоном.
— Аліно, я ж попереджав. Ти давно тут не була, ти не бачила. Я приїжджав, але сам нічого не міг зробити.
— Але п’ятдесят тисяч! За це? Ти ж знав про справжній стан!
— Знав. Але ти сама погодилася. Я продав тобі за безцінь. Іншому покупцю я б озвучив набагато вищу ціну.
— Безцінь? Ти мене підставив! Власну сестру!
— Не починай, Аліно Ти все життя провела у місті, забула про бабусю. Я доглядав її. Хата моя згідно із її волею. Я міг би не продавати взагалі.
Аліна з відчаєм кинула телефон.
— Як так можна? Рідний брат, називається…
Діти, сприймаючи все як пригоду, вже бігали подвір’ям.
Аліна не могла заспокоїтися. Вона пам’ятала настанови бабусі, але вони розбилися об вчинок брата.
Вона знову і знову дзвонила Роману.
— Поверни гроші. Я не приймаю цю розвалюху.
— Ні. Договір підписано.
— Я подам на тебе до суду!
— Спробуй. Заповіт на мене. Ти сама все підписала.
Вона не мала коштів аби вернутися в місто, не мала сили дивитися на цей дім, вона не мала підтримки, вона була виснажена дорогою.
Першу ніч переночували в машині. А далі вона закотила рукави та пішла прибирати.
Односельці приходили на допомогу, приносили інструменти та харчі.
— Аліночко, як же шкода, — журилася сусідка, тітка Одарка. — Роман приїжджав, але рідко. Бабуся дуже за тобою сумувала.
— Я знаю… — зітхала Аліна.
Діти швидко звикли: Кирило знайшов друзів, Златка збирала трави. Сергій телефонував і просив вернутися та покаятися перед матірʼю. Аліна, працювала віддалено, допомогли знання англійської, здавалося, що життя потроху налагоджується. А ще вона раптом усвідомила, що вдома. Вона повернулася додому.
Але образа на брата не зникала.
Одного дня Роман приїхав несподівано. Стояв на порозі зі свіжим букетом квітів.
— Аліно… Можна мені увійти?
Вона впустила його, але в очах була крига.
— Що тебе привело?
Він сів за старий стіл.
— Я… я усвідомив. Можливо, я вчинив неправильно. Будинок справді був у жахливому стані, але я не хотів тебе образити. Я просто… був ображений. Ти забула нас.
— Я не забула! Обставини були сильнішими.
— Пробач мені. Дозволь мені допомогти з ремонтом.
Аліна важко подивилася на нього.
— Допомогти? Після того, як забрав у нас усе?
— Так, я не правий, але ми ж родина.
Вони довго розмовляли. Роман розповів про свої проблеми: дружина, Марія, мала проблеми на роботі, а син Віктор потребував дорогого лікування. Він продав хату, бо йому надзвичайно були потрібні гроші на сина.
— Я збрехав, що просто хотів позбутися тягаря. Вибач.
Аліна підвелася і обійняла брата.
— Гаразд. Давай почнемо все спочатку.
Вони взялися за реставрацію хати разом. Оселя поступово оживала. Діти називали дядька Романа “найкращим дядьком”.
Родина возʼєдналася.
Але Аліна назавжди засвоїла урок: рідня може зрадити, але справжня любов і прощення мають силу відновити навіть найгниліші основи.
