fbpx
Без категорії
Після втрати матері я дуже змінилася, поводилася, мов навіжена, кидалася на чоловіка, дітей

Після втрати матері я дуже змінилася, поводилася, мов навіжена, кидалася на чоловіка, дітей. Того вечора я була особливо роздратована, здавалося, що однієї миті зненавиділа цілий світ. Артем розумів, як мені нелегко, намагався усіляко підтримувати. Однак докоряв тим, що я не думаю про майбутнє дітей, пише  видання lives.inf.ua.

Бо чого ж вони навчаться у матері, котра так поводиться? Щиро скажу, мене це тоді мало цікавило. У нас двоє дітей. На той час донечці Юлі було два рочки, а синочкові, Олежикові, лише рочок. Малеча ніяк не хотіла вкладатися в ліжечка. Артем повертався з роботи о дев’ятій вечора, і до того часу я вже не мала сили, бо дітьми опікувалася самотужки. Тому ми, виснажені важким днем, нічого кращого не могли придумати, як одягти дітей, сісти в автомобіль та їхати будь-куди, але їхати. Так вони швидко засинали, а ми могли нарешті відпочити. Той вечір не був винятком. Щоправда, Артем затримався на роботі до десятої.

— Скільки можна? Де ти пропадаєш?! — кричала я.

— Заспокойся, кохана! Я був змушений… — чоловік ще щось хотів додати.

— Мені зовсім не цікаво. Збираємо дітей і їдемо! — перервала його і квапливо почала шукати одяг.

Чоловік, такі не повечерявши, покірно погодився. За півгодини всі вже були біля машини. Діти плакали, Юля без кінця кричала “б-р-р-р”, що означало, аби тато швидше рушав. Та ключів у машині не було. Чоловік миттю вибіг з авто, аби не слухати моїх докорів.

“Де ж вони? Я точно пам’ятаю, що клав ключі в кишеню!” — бурмотів собі під ніс Артем. Зазирнув у кожен кутик квартири, та пропажу так і не виявив. Через десять хвилин повернувся до автомобіля, у якому й далі плакали діти.

Читайте також:  Нестерпно було чути раз по раз такі ненависні слова: «Гірко! Гірко!» Адже це кричать її хлопцеві Максиму та його молодій

— Знайшов? — Ні! Чари якісь. їх ніде немає! — винувато відповів чоловік.

— Тоді я йду шукати, а ти залишайся тут! — вигукнула я та, грюкнувши дверцятами, вийшла з машини. Немов навіжена, перекидала все на своєму шляху. Але злощасні ключі, справді, ніби крізь землю провалилися.

Моїй люті не було меж. Та раптом мій погляд спинився на образі — тому, який для мене вишила мама. Тієї миті мені ніби прокрутили фільм, де я — головна героїня, і далеко не позитивна. Я стала на коліна та помолилася. Після щирої молитви зібралася йти до чоловіка. І біля дверей побачила ті ключі від машини. Усміхнулася, взяла їх та вийшла з будинку. Артем, почувши, що я повертаюся, зіщулився — готувався до нових докорів. На превеликий його подив, я поцілувала коханого і вибачилася.

— Що з тобою там сталося? — здивовано спитав він.

— Господь дав мені знак!

Чоловік не зрозумів, що саме так мене змінило, та й не розпитував. Основне — точно знав, що його кохана знову повернулася до нього. Артем прочитав це в моїх очах, які ніколи його не обманювали. Він пошепки подякував Богові й рушив. Через 25 хвилин діти заснули, і ми зібралися повертатися додому, коли, на відстані кількох метрів, побачили наслідки жaxливої aвтoкaтaстрофи. Одразу зупинилися, аби спитати, чи потрібна допомога, та нам відповіли, що тут уже нічим не зарадиш…

— А коли сталася aвaрія? — запитала я.

— 25 хвилин тому, — глянувши на годинник, відповів чоловік, котрий був очевидцем нущасного випадку.

Тоді я зрозуміла, що недарма загубилися ключі! “У Господа на все є причини. Він любить нас та оберігає!”—подумала, покірно опустивши голову.

Автор – Юлія Шира

You cannot copy content of this page
facebook