Спочатку стосунків з чоловіком він здавався серйозним і самостійним чоловіком. Навіть припустити не могла, що у нього така залежність від думки матері. Тому заміж я виходила з радісним передчуттям, але все пішло не за планом буквально через місяць.
Жили в квартирі чоловіка, я тоді ще раділа, що не з свекрухою, хоча по факту виявилося, що і з нею теж, адже весь вільний час вона проводила у нас. Вчила мене вести господарство, хоча заміж я виходила вже в свідомому віці з самостійного життя, а не з-під маминої спідниці.
Дуже швидко я зрозуміла, що без рішення свекрухи ми не можемо й кроку ступити. За продуктами їдемо – треба маму взяти, вона ж і підкаже, що де подешевше. Які шпалери клеїти – мама краще знає, у неї такий чудовий смак. Павлишиних в гості більше не кличемо, вони мамі не сподобалися.
Щоб я не купувала в квартиру – все піддавалося критиці. Колір, розмір, форма, ціна – все було не так і з часом або передаровувалось комусь, або викидалося, або порошилося в коморі. Та про що говорити – навіть зубні щітки придбати без поради свекрухи я не могла.
З чоловіком розмовляла, і не один раз. Але у нього на все відповідь одна – мама знає, як краще, у неї досвід, до неї треба прислухатися. Нічого проти досвіду та порад я не маю, але не всі ж робити під указку свекрухи. Але поради дає моя мама, а от свекруха просто керує нами, як маріонетками.
Подруги, з якими я ділилася своїми труднощами, в один голос говорили, що я наївна і треба втікати від такого щастя, втрачаючи тапки на ходу.
– Ти тільки уяви, що буде, коли діти підуть! Вони ж тебе зовсім затюкають. Це поки у тебе є місце для маневру, а з дитиною на руках можливостей стане в рази менше.
Я і сама розуміла, що все це ненормально і навряд чи зміниться в кращу сторону. Але і йти від чоловіка не хотіла, якщо винести за дужки його маму, у нас все було добре. Дуже шкода, що винести її за сдужки можна тільки чисто теоретично.
Поки я сподівалася на диво, мама чоловіка встигла нашепотіти йому в вуха, що мені треба міняти роботу, бо я працюю в чоловічому колективі, а це не діло. Чоловік старанно переказав мені своїми словами мамині думки, заявивши, що довго терпів, але всьому має прийти кінець.
– Та й взагалі, навіщо тобі працювати? Я добре заробляю, квартира у нас є – сиди вдома, бав дітей і займайся господарством.
Ну так, і потрапити на повне забезпечення мами чоловіка? Спасибі, як-небудь обійдуся, мабуть. Я відмовилася йти з роботи, тому що мене влаштовував і колектив, і оклад, і сама робота. Чоловік ще кілька разів підкочував з різних сторін, але відповідь була незмінна – я не буду йти з хорошої роботи через чиїсь домисли.
Тут вже свекруха вирішила втрутитися активно – стала безпосередньо зі мною розмовляти, переконуючи, що якщо я відмовляюся йти з тієї роботи, значить справа нечиста. В іншому випадку я б так не відмовлялася.
Чоловік телепнем хитав головою, погоджуючись з мамою. А потім ще додав, що це неповага до нього особисто – так себе поводити.
Що він мав під “так поводитися”, я не знаю, але більше тривати це не могло. З іскри розгорілося полум’я, я виплеснула наболіле, сказала, що втомилася жити розумом свекрухи, у мене є свій і мене влаштовує. Чоловік ревів, що я просто не хочу дослухатися до розумних людей, а свекруха його заспокоювала, переконуючи, що таких, як я – по три гривні пучок в базарний день.
Ночувала я в ту ніч у подруги, а на наступний день прийшла збирати речі. Я твердо налаштувалася на розлучення. Збирала я тільки свої речі, під пильною увагою свекрухи, чоловік просто зчепив зуби і пішов з квартири, щоб мене не бачити.
А ось його мама встигла сунути ніс в кожну сумку, перерахувала подушки, столове приладдя, чарки – все, що я, на її думку, могла забрати з собою. Хоча там і забирати особливо нічого було – найцінніше в квартирі це комп’ютер чоловіка і холодильник з пралкою.
Хоч чоловік і заробляв пристойно, він вважав за краще обставляти квартиру мами, і тепер я прекрасно розумію, чому – щоб меркантильній дружині нічого не дісталося.
Але мені нічого від них і не потрібно було. Нехай і далі живуть удвох, а мені цього цирку вистачило на п’ять років вперед як мінімум. Уже півроку минуло, а я тільки відходити починаю.
Фото – ілюстративне (pexels).
