Коли 15 років тому ми з Віктором одружувалися, свекруха одразу дала мені зрозуміти, що подругами ми не будемо ніколи. Ми уклали шлюб, але у нас із Віктором не було дітей. Ми на них чекали довгих десять років. А потім Бог нагородив наші очікування синочком та донькою.
За ці роки, що ми жили разом, у Віктора справи йшли добре. Він був директором великої фірми, тож я могла спокійно сидіти з дітьми у декреті. Мене це влаштовувало.
Моя мама жила від нас далеко, тому не могла допомагати, а свекруха за ці 15 років так і не змінила свого відношення до мене. В її очах я була не парою для її сина.
Мій щасливий світ розсипався в одну мить. Якось я повернулася з дітьми з прогулянки додому та побачила на тумбочці аркуш паперу. Поки йшла, зрозуміла, що речей Віктора в хаті нема. Він пішов від мене, а на аркуші написав неохайно:
«Пробач мені, але я полюбив іншу. Шукати мене не треба, я знаю, ти сильна і впораєшся… Повір, так буде краще».
Я тут же зателефонувала до чоловіка, але звідти лише мовчання. Трубку він не взяв. Віктор просто зник із нашого життя, залишивши мене з дітьми напризволяще.
Я не знала нічого: ні де він, ні з ким. Забувши про гордість, набрала свекруху.
— А від мене тобі чого? — переможно заявила вона. — Я ж казала, що все так скінчиться. А як ти хотіла?
Я вже зовсім заплуталася: у чому я винна? Я робила щось неправильно? Змиритися з цим було не просто, а ще важче — думати, як далі жити. Віктор не залишив нам жодних коштів, тож ресурсів на існування у мене практично не було.
На роботу я ще не могла вийти, дітей нема на кого залишити. І тут мені спало на думку, що колись я добре підробляла написанням курсових, адже за освітою я викладач англійської. Підробляла репетитором, навчилась давати онлайн уроки. Та що там, ночами курсові і дипломи писала, але ми вижили. За цей час від чоловіка не прийшло жодної звістки.
Пізній дзвінок у двері одного осіннього вечора змусив мене подумати, що це хтось із сусідів. Але коли я відкрила, то побачила на порозі свекруху. Відразу у дверях вона розплакалася, тож я запросила її увійти.
Виявляється, фірма на якій працював син збанкрутувала. Він вирішив відкрити власну справу, вклав у амбітний проект усе, що мав і нічого не вийшло. Тепер вони ледве зводять кінці з кінцями. Свекруха благала дозволити їй пожити у нас, адже сину потрібно здати її квартиру, аби була хоч якась копійчина.
А я не знаю, що робити: пробачити її чи вчинити так само, як вони нещодавно зробили зі мною — просто викреслити зі свого життя?
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
