— Ти просто не звикла, — його тон став повчальним і трохи зверхнім. — Ти з маленької студії. З часом ти втягнешся, і тобі буде легше. Просто потрібно трохи адаптуватися.

Орест відклав свій ноутбук, і в його очах засвітився холодний, впертий вогник. Ми щойно закінчили вечеряти, і я насилу відсунула тарілку, до якої не могла навіть доторкнутися — не відсутність апетиту, а тотальне виснаження заважало мені їсти.

— Адаптуватися до повного виснаження? — я похитала головою. Мої долоні спітніли від емоцій. — Романе, послухай мене уважно. Це не просто втома. Це відчуття руйнує мене. Я сьогодні витратила цілий день на те, щоб просто зробити поверхневе прибирання двох поверхів. А завтра мені на роботу! Я вже не кажу про подвір’я та квітники.

Він важко зітхнув, немов я розповідала йому про якусь несуттєву дрібницю.

— Я ж бачу, що ти працюєш. Я це ціную.

— Ти бачиш, але ти не розумієш масштабу, — я відчувала, як починаю говорити голосніше. — Ми можемо собі це дозволити. Будь ласка, давай наймемо людину, хоча б на кілька годин раз на тиждень. Помічницю.

Він піднявся, і його тінь нависла наді мною.

— Ліно, я ж тобі вже пояснював. По-перше, я не хочу впускати сюди сторонніх. Я вважаю, що приватність — це наше головне надбання тут, за містом. По-друге. Моя мама справлялася. Вона виростила нас, керувала садом і підтримувала ідеальний порядок у цьому будинку. І жодних помічниць вона не потребувала.

— Твоя мама не працювала п’ять днів на тиждень в офісі, Романе! — я вигукнула, не стримуючись. — І тоді ми ділили обов’язки на двох! Це інша ситуація! Ти справді хочеш, щоб я щодня відчувала себе вичавленим лимоном лише тому, що ти маєш принцип “чужі тут не ходять”? Це перетворює наше “заміське щастя” на щось, що я вже не можу витримати!

Ця розмова була нашою постійною суперечкою останні пів року, і вона, на жаль, стала найбільшою тріщиною в нашому, загалом, гарному шлюбі.

Два роки тому, коли я виходила заміж за Романа, я була на сьомому небі від щастя. Він був уважний, надійний, і наш спільний шлях здавався мені обіцянкою стабільності та комфорту.

Я з радістю міняла свою маленьку, тісну квартиру-студію у гамірному міському районі на великий, заміський котедж в елітному, тихому районі.

— Подивися, Ліно, — говорив мені Роман, проводячи екскурсію. — Скільки тут світла, скільки простору! А цей сад! Ми тут будемо справді відпочивати душею.

Я тоді думала, що мені неймовірно пощастило. Сад, тераса, можливість смажити м’ясо на мангалі хоч щодня, свіже повітря, тиша. Це здавалося казкою.

Люди, яким я розповідаю про наш котедж, досі думають, що я хвалюся, і уявляють моє життя як безперервний відпочинок. Але ніхто з них не задумується про те, який це виснажливий, майже нескінченний труд — доглядати за двоповерховим будинком та великим подвір’ям!

На початку нашого сімейного життя ми жили разом із його батьками. Вони займали частину першого поверху, а ми — другий. Усі домашні справи, хоча їх було чимало, ділилися між двома господинями — мною та матір’ю Романа, Марією Петрівною.

Звісно, у порівнянні з моєю мініатюрною студією, роботи додалося в рази. Треба було прати величезну кількість речей, готувати на велику родину, підтримувати чистоту в багатьох кімнатах. Але Марія Петрівна була жінкою досвідченою і енергійною.

— Це швидко, доню, — говорила вона, показуючи мені, як правильно доглядати за підлогою з особливим покриттям. — Поки ти прибираєш верх, я вже впораюся з кухнею. Все не так складно, як здається.

Ми працювали злагоджено, і хоча я відчувала втому, вона була терпимою, і я тішила себе надією, що плюси — простір, краса, затишок — переважать мінуси, і я швидко звикну до нових умов.

Але невдовзі батьки Романа вирішили переїхати. Вони давно мріяли про невеликий будиночок біля озера, і саме тоді знайшли ідеальний варіант. Вони поїхали, забравши із собою і двох собак, і кота, які жили в будинку.

— Ось і все, діти, — усміхалася Марія Петрівна. — Тепер ви тут самі господарі. Пам’ятай, Ліно, головне — регулярність!

Коли за ними зачинилися двері, я з лихвою відчула всі «принади» життя господині величезного маєтку. Це був справжній шок.

Перше генеральне прибирання після їхнього від’їзду стало для мене одкровенням. Я вирішила, що маю “взяти висоту” за вихідні. Я планувала впоратися за суботу.

Але навіть якщо заплющити очі на якісь дрібниці (забуті плями на дивані, пил у високих місцях, що потребує драбини), на те, щоб зробити поверхневе прибирання двох поверхів — протерти пил, пропилососити, помити підлогу — у мене пішов цілий, виснажливий день.

Я стояла посеред вітальні, ледве пересуваючи ноги, і розуміла, що це лише початок.

— Я ж навіть не вимила вікна і не почистила до блиску сантехніку в усіх трьох ванних кімнатах, — шепотіла я Романові того вечора. — Це схоже на роботу цілого штату.

— Ну, ти ж можеш розподілити, — радив він. — Сьогодні одне, завтра інше. Це ж не студія, треба звикнути до масштабів.

З часом я виробила для себе графік, який був єдиним способом не дати будинку перетворитися на щось занедбане. Щоб утримувати мінімальний порядок, я мусила протирати пил, підмітати і мити підлогу в найбільш використовуваних зонах кожні три дні.

Після цього я відчувала себе, як буквально вичавлений лимон, з єдиним бажанням: впасти і не рухатися.

І не забуваймо: я працюю. У мене офісна робота п’ять днів на тиждень, яка вимагає розумових зусиль. До цього додається моя “допомога” Романові на подвір’ї, хоча, здебільшого, він займається серйозними ремонтними чи технічними питаннями.

Роман не сидить склавши руки: він постійно щось чинить у будинку, стежить за електронікою, вирішує питання з водопостачанням. Але він більшу частину дня проводить на роботі, а його робота по дому носить більш “проєктний” характер, що не так сильно його поглинає, як постійний, щоденний побут.

Я стала відчувати огиду до власного дому. Кожна нова пляма на килимі, кожна порошинка на вікні викликала у мене паніку. Я перестала помічати красу саду, мене дратувала велика площа, яку треба було засаджувати і поливати.

Через постійну втому я стала менш терплячою, зникла та легкість, яка була у нас на початку. Коли Роман пропонував мені зайнятися чимось увечері, я могла лише відповідати: «Я не можу, я вже ні на що не здатна».

Мій внутрішній світ став віддзеркалювати зовнішній хаос. Я ловила себе на думці, що мені не хочеться тут ані домашніх улюбленців заводити (хоча я люблю тварин), ані, тим більше, дітей народжувати.

Сама думка про те, що дитина додасть до моїх обов’язків ще більше прибирання, прання, приготування їжі, викликала у мене справжній внутрішній спротив.

Одного вечора, після чергового виснажливого дня, я знову підняла цю тему.

— Романе, у нас є можливість. Це не забере у нас велику частину бюджету. — Я не називала конкретних цифр, лише натякала на те, що ми можемо легко дозволити собі витрати, і це не буде фінансовим тягарем. — Наша сума заощаджень дозволяє нам найняти помічницю, і це врятує мій фізичний стан.

— Ліно, — він поклав руку мені на плече. — Я розумію твою втому, але ти ж знаєш мій принцип. Я не хочу, щоб чужі люди ходили тут. Щоб знали, що у нас стоїть, де лежить, і як ми живемо. Наша приватність — це запорука нашого спокою.

— Але твоя приватність коштує мого здоров’я, — відповіла я, відсуваючись. — Ти посилаєшся на свою матір. Але ти не враховуєш, що вона була тоді в іншому становищі. І вона мала помічницю в лиці мене! Тепер я тут одна!

— Я тобі допомагаю! Я ось ремонтував сьогодні дах, — він почав захищатися.

— Ти ремонтуєш те, що може розвалитися, — я пояснила. — А я намагаюся підтримувати те, що ти називаєш «домом», і це щоденний, виснажливий цикл, який не закінчується. Я просто не можу довше.

Його непохитність була сильнішою за мої сльози і мої логічні доводи. Він був категорично проти “сторонніх”, вважаючи, що моє небажання “втягнутися” — це просто лінь або незрілість.

Мені ця ситуація стала поперек горла. Я почала заздрити своїм подругам, які живуть у невеликих, але затишних міських квартирах, де прибирання займає годину-дві, а не весь вихідний.

Я з радістю б переїхала назад, у менший простір, де б я могла почуватися господинею, а не рабинею. Але Роман категорично проти.

— Це наш дім. Я вклав у нього великі кошти і всі свої сили. Тут наші коріння. Ми не переїдемо.

Я стояла перед дзеркалом, дивлячись на своє втомлене обличчя, на ці темні кола під очима, які стали моїми постійними супутниками. З одного боку, у мене був чоловік, якого я люблю, і в решті аспектів у нас був чудовий шлюб: підтримка, повага, спільні цінності.

З іншого боку, цей будинок і його принцип “ніяких чужих” руйнували мене фізично і морально.

Я зрозуміла, що опинилася у тупику. Моє щастя було заблоковане принципами Романа і стінами, які я мала доглядати. Неможливість домовитися про найману допомогу, яка б не була для нас фінансовим тягарем, ставила мене перед важким вибором.

“Невже, — думала я, дивлячись на наш величезний сад, що потребував поливу, — єдиний вихід для мене — це розірвати шлюб, який у всьому іншому ідеальний, лише через неможливість мати помічницю?”

Ця думка, мов гіркий присмак, не залишала мене. Я не хотіла цього. Я хотіла лише свій заслужений відпочинок. Я хотіла повернути свою легкість і свою енергію.

Але, якщо чоловік не бажає йти на компроміс у цьому ключовому питанні, яке стосується мого фізичного і ментального здоров’я, то чи можу я залишатися у цій “золотій клітці приватності”?

Я знала, що довго у такому темпі не витримаю, і це усвідомлення змушувало мене шукати вихід, навіть якщо він був найрадикальнішим.

Головна картинка ілюстративна.