– По-перше: купуєш Тані плаття на випускний. По-друге: його оплачуєш. По-третє: даєш гроші на візажиста і перукаря. Зрештою, Таня і твоя дочка теж! І те, що чотирнадцятого квітня їй виповнилося вісімнадцять років, не скасовує того факту! – подзвонила мені колишня свекруха на початку травня минулого року.
Хотілося послати у відповідь, але не стала, просто мовчки скинула дзвінок. У той же день сходила, змінила номер телефону. Я, як годиться, платила аліменти, одягала дочку, оплачувала їй репетиторів і додаткові заняття. Тепер, коли вона стала повнолітньою, я більше нікому нічого не винна.
Мої батьки, царство їм небесне, мого чоловіка зустріли не надто люб’язно: старший на десять років (мені тоді було всього двадцять), за душею – ні вищої освіти, ні пристойної роботи. Головним мінусом вони вважали наявність дуже авторитарної матері у майбутнього зятя. Відмовляли мене від шлюбу усіма способами, попереджали, що життя вона мені не дасть. Так і вийшло, але у мене ж велика любов була.
Стьопа забрав мене до себе. Як до себе: до своєї мами, яку він обожнює досі. Ми жили за її вказівкою: у скільки вставати вранці, чим снідати, куди зарплати витрачати, як дочку назвати, як її виховувати. Сперечатися чи заперечувати матері коханого чоловіка – мені здавалося диким, я до останнього намагалася полюбити цю жінку, придумуючи їй виправдання.
Таня росла точною копією бабусі по батьківській лінії і зовнішністю, і характером. І, як бабуся, дочка теж почала командувати, варто було їй освоїти мову. Ми зі Стьопою стали танцювати вже під дві дудки. І так нестерпне життя стала ще гірше. Моя подушка не встигала просохнути за день від нічних сліз.
Коли не стало моїх батьків, колишня свекруха заявила, що я повинна оформити їх квартиру на Таню. Я слухала про це з ранку до вечора з її вуст, а восьмирічна Таня, під посмішку бабусі, раділа, що у неї більше немає другої бабусі, зате буде квартира.
Не уявляєте, як моторошно звучала фраза, вимовлена дитячим голосом:
— Квартира краще, ніж ще одна бабуся. Так, бабусю?
Таня говорила бабусиними словами, міркувала так, як їй говорила улюблена бабуся.
Я дозволила виховати з моєї дитини казна кого. Після кількох місяців такого, я зважилася на розлучення. Таня була категоричною: сказала, що залишиться жити з татом і бабусею.
Я занадто пізно прочухалися – йти треба було набагато раніше. Зробленого не повернеш, час назад не повернути. Залишила дочку, стала жити одна.
Аліменти, дзвінки опівночі з вимогою негайно привезти гроші, щоб вранці Таня здала на харчування в школі. Від дочки я чула тільки ці фрази:
— Мама, купи, мама, дай. Мама, ти, що мені шкодуєш грошей?
Згодом я перестала з ними спілкуватися, обмежуючись грошовими переказами крім тих, які відправляла бухгалтерія.
Я розумію чоловіків, яким не потрібні діти, які живуть одні. З очей геть з душі геть. Якщо перший час я була готова на стіну лізти при думці, що моя дитина далеко, то зараз мені абсолютно все одно.
Плаття на випускний я не купила. Я навіть не знаю, коли він був, і чим займається Таня після школи. Мені начхати. Мій батьківський обов’язок виплачений навіть за офіційними мірками. Утримувати повнолітню дочку я не зобов’язана. Життя Тані – справа її бабки і тата.
А я живу одна у батьківській квартирі. Про нові стосунки навіть і не думаю – аби від колишніх відійти.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
